Робінзон Крузо - Даніель Дефо

Пойнятий люттю, я розподілив між нами наготовлену зброю, і ми рушили в путь. П’ятниці я дав один із пістолів, який він заткнув собі за пояс, і три рушниці, а один пістоль і три рушниці взяв сам. Про всякий випадок я поклав у кишеню пляшечку рому, а П’ятниці дав нести великий мішок з порохом та кулями. Я наказав йому йти за мною, не відстаючи ні на крок, і суворо заборонив розмовляти та стріляти, поки я не накажу. Нам довелося зробити великий гак, щоб обігнути бухточку й підійти до берега з боку лісу, бо тільки звідти, як я бачив у підзорну трубу, можна було непомітно підкрастись до ворога на відстань рушничного пострілу.

Дорогою мене знову опосіли старі думки, і моя рішучість почала підупадати. Не численність дикунів лякала мене, бо в боротьбі з цими голими, майже беззбройними людьми всі шанси були на моєму боці, навіть якби я був один. Ні, мене мучило інше. З якого права, а тим більше — з якої потреби, запитував я себе, збираюсь я заплямувати свої руки кров’ю людей, що не зробили й не хотіли зробити мені ніякого зла? Чим, справді, завинили вони переді мною? їхні варварські звичаї мене не обходять; це — нещасна спадщина, якою їх покарав бог. Але якщо їх покинув бог, якщо він у своїй мудрості визнав за найкраще зробити їх подібними до тварин, то, в усякому разі, мене він не вповноважував бути їхнім суддею, а тим більше катом. І, нарешті, за вади цілого народу не можна мститися над окремими людьми. Одно слово, з якого боку не дивитись, а суд над людожерами — не моє діло. Для П’ятниці ще можливо знайти якесь виправдання: це його запеклі вороги; вони воюють з його одноплемінниками, а на війні дозволено вбивати. Нічого подібного не можна сказати про мене. Всі ці докази, які не раз спадали мені на думку й раніше, здались мені тепер такими переконливими, що я вирішив поки що не нападати на дикунів, а сховатись у такому місці, щоб тільки спостерігати за ними і діяти лише тоді, коли бог явно вкаже мені, що така його воля.

З таким рішенням я вступив у ліс. П’ятниця йшов слідом за мною. Ми посувалися з якнайбільшою обережністю, мовчки, стараючись ступати якнайтихіше. Підійшовши до узлісся з ближчого до берега боку, так що лише кілька рядів дерев відокремлювали нас від дикунів, я спинився, стиха покликав до себе П’ятницю і, показавши йому на товсте дерево на узліссі, звелів вилізти на це дерево, й подивитись, чи видно звідти дикунів і що вони роблять. Він зробив, як йому було сказано, і зараз же вернувся повідомити мене, що все видно дуже добре, що дикуни сидять навколо вогнища і їдять м’ясо одного з полонених, а другий лежить зв’язаний там же, на піску, і вони, напевне, зараз заб’ють і його. При цій звістці вся моя душа спалахнула гнівом. Але я просто жахнувся, коли П’ятниця сказав, що другий полонений, якого дикуни збираються з’їсти, не їхнього племені, а один із тих білих бородатих людей, що приїхали в його країну човном. Підійшовши до дерева, я в підзорну трубу ясно побачив цього бідолаху. Він лежав на самому березі, руки й ноги його були зв’язані якоюсь подібною до очерету рослиною. На ньому був одяг, але не тільки це, а й риси обличчя свідчили, що він європеєць.

Ярдів на п’ятдесят ближче до берега, на горбку, на відстані приблизно половини рушничного пострілу від дикунів, росло друге дерево, до якого можна було підійти непомітно, бо весь простір між ним і тим місцем, де ми стояли, був майже скрізь укритий густим чагарником. Стримуючи лють, що бушувала в мені, я відійшов назад кроків на двадцять, тихенько пробрався за кущами до цього дерева і звіДси побачив як на долоні все, що діялось на березі, ярдів за вісімдесят від мене.

Навколо вогнища, збившись щільною купою, сиділо дев’ятнадцять людожерів. За кілька кроків від цієї групи, коло європейця, що лежав на землі, стояли ще двоє і, схилившись над ним, розв’язували йому ноги: очевидно, їх тільки що послали по нього. Ще трохи, і вони зарізали б його, як барана, а потім, мабуть, покраяли б на частини та почали смажити. Не можна було гаяти ні хвилини. Я повернувся до П’ятниці:

— Приготуйся, — сказав я йому. Він кивнув головою. — Тепер дивись на мене, і що буду робити я, те саме роби й ти.

З цими словами я поклав на землю мисливську рушницю та один із мушкетів, а другим мушкетом націлився в дикунів. Націлився й П’ятниця.

— Ти готовий? — спитав я.

Він відповів, що готовий.

— Тоді стріляй! — сказав я і вистрілив.

П’ятниця виявився влучнішим за мене: він убив двох і поранив трьох, я ж убив лише одного й поранив двох. Важко собі уявити, якого переполоху наробили наші постріли серед дикунів. Всі, кого не настигла куля, зірвались на ноги і заметушились на березі, не знаючи, куди кинутись і в який бік тікати. Вони ніяк не могли здогадатись, звідки впала на них загибель. Згідно .з моїм наказом, П’ятниця не спускав з мене очей. Після першого ж пострілу я кинув мушкет, схопив мисливську рушницю, звів курок і знову націлився. П’ятниця точно повторив кожен мій рух.

— Ти готовий, П’ятнице? — спитав я знову.

— Готовий, відповів він.

— Тоді стріляй, і хай нам допоможе бог!

Два постріли пролунали майже одночасно, влучивши в юрбу остовпілих дикунів. Але ми стріляли з заряджених дробом мисливських рушниць, і тому впало лише двоє. Зате поранених було дуже багато. Скривавлені, бігали вони по березі з дикими зойками, як божевільні. Троє, очевидно, були тяжко поранені, бо вони скоро попадали.

Кинувши мисливську рушницю, я взяв свій другий заряджений мушкет, крикнув: «Тепер, П’ятнице, за мною!» — і вибіг із лісу. Мій товариш не відставав від мене ні на крок. Помітивши, що дикуни побачили нас, я закричав скільки сили й наказав П’ятниці наслідувати мій приклад. Щодуху (до речі це було не дуже швидко, бо на мені було багато зброї) кинувся я до нещасної жертви, що лежала, як уже сказано, на березі, між вогнищем та морем.

Обидва кати, що були