Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко
— На Туреччину? — спитав я.
— Ні, на Туреччину з Криму зараз не ходить вже тільки сліпий та немічний. Доведеться штовхатись ліктями інтенсивно, битись за вантажі. Я хочу спробувати взагалі без заходів в українські порти, бо дістали. Особливо миколяновичі, вже тісно мені з ними в одній країні. Хочу спробувати з Болгарії на Грузію. Перспективний напрямок. У Грузії зрозуміло — Батумі. Там все схвачено. В Болгарії ще не знаю, Варна чи Бургас.
— Краще Бургас. Там Рибно стопанство. Рибалки — наші люди. З ними простіше. Я працював колись у радянсько-болгарському екіпажі. Був такий експеримент. З ними можна домовитись. І місто — просто казка. Навіть сумніваюся, чи не більше я його люблю, ніж Батумі. Не хотілося з нього повертатися. Мову всі розуміють, а живуть — як люди. Навіть дивно. Навіть у радянський час так було. З нами не порівняти. Європа.
— Ну ось бачиш. Ти навіть вже в темі. Давай, підбирай свої хвости в Одесі і можемо спробувати. Дістали кровосісі. Фіг вам.
На зворотному шляху Єгор несподівано замість центру міста повернув на якийсь мікрорайон, звичайний нудний совкобуд багатоповерхівок з білої цегли. Зупинились біля однієї з них.
— Раз не голодний, запрошую на каву, — сказав Єгор. — Ось це і є те цікаве місце.
Хоча нічого цікавого в ньому не було. Мені теперішньому. Зараз нікого не здивуєш перукарнею, аптекою чи й банківським відділенням на першому поверсі житлового будинку, а тоді я таке бачив уперше. Завжди хтось щось робить вперше. Просто на колишній балкон вели широкі сходи, а над дверима була вивіска «У Каті».
— Грузинській бабусі можна, а Каті ні? — прокоментував Єгор.
За дверима — привітна офіціантка всадовила нас за столик під картатою скатертиною з якимись рюшиками, заходилася щебетати, наче ми бундеси якісь. На чайові сподівалася? Чайові в нас тоді теж іще не практикувалися. Я б за якісь сто тисяч купонів удавився. Видно було, що Єгора тут добре знали. Мабуть, вчащав. Я придивився до кафешки уважніше: вона була дивною, повною якихось подушок, диванів, етажерок з книжками. На ближчій я помітив старого знайомця «Мобі Діка». Потрібних слів тоді ще ніхто не вигадав, але зараз би я її назвав хіпстерською. А тоді обізвав шаблонно — сімейною. Так нам розхвалювали в телевізорі за Горбачова. Замовили каву.
— Дивись, як для своїх звари, — жартував Єгор з офіціанткою, мабуть, отою самою Катею. Гарна така, доглянута й тугенька фігуриста білявка у фартушку в ту ж шотландську клітинку. В офіціантки все має бути красиве — і фартушок, і меню, і скринька для чайових.
— Єгор про вас багато розповідав, — сказала Катя, коли подавала каву. Кава була італійська, у філіжанках з біло-червоно-зеленими прапорцями. Я таких теж ще не бачив. Точно — здичавів на борту. Мій ареал були генделі, розчинна й пластикові стаканчики. Я проґавив, коли розчинна стала відстоєм, а модним — еспресо.
— Чим я так відзначився, що про мене вже розповідають офіціанткам? — спитав я в Єгора.
— Вона власниця, — заперечив Єгор.
— І дружина, — сміючись, додала Катя.
— Ну, так. Замутили кав’ярню, щоб мене не пиляла і була при ділі. А то сидить вдома цілий день, начитається журналу «Наталі» і мучить потім мене тестами «Який він — Буратіно?»
Саме час мені було теж розсміятися.
— Початок покладено, — сказав я Єгору, коли Катя пішла за шинквас. — Кав’ярня вже є. Я знаю, як називатиметься український судноплавний Регістр, коли усі суднові брокери Феодосії прозасідають у вас двадцять років і вирішать вийти з підпілля. Тож назвуть його «Регістр Каті».
* * *Потім Єгор підвіз мене до самого порту.
Потім ми повернулися в Іллічівськ. Цього разу шторм, що підсилився, Накладному не завадив.
Потім ми з’ясовували стосунки і звіряли годинники з компаньйонами. Не побилися — і те добре.
Потім я поступово замінив усю команду, як і грозився Єгору. Тим, хто читає цю повість у збірці, достатньо сказати, що нового капітана звали Борщевський. І вся решта — теж херсонці і рибалки. В них не боліли спини на вигрузках, бо рибалки все життя перевантажуються борт до борту у морі, авралять всім екіпажем. І не плачуть. А в порту під причалом ще й не хитає, це бонус. Крю… крюї… крюїнгових агенцій у Херсоні ще не так щоб завелося більше, ніж моряків, тож вони не рвалися на Кариби. Дякували за ту роботу, що мають.
Тож потім почався чи не найщасливіший рік мого життя. Ми працювали з двома-трьома бригадами перевірених грузиняк, які не кинуть. Бізнесюк, бізнесмен, діловий, діловар, ділок, ділець… — усе не те. Як спаплюжили в нас усі слова, пов’язані з ділом. Канадці підказали одне не спаплюжене — діловик. Одне слово, мій київський компаньйон, якому набридло перепродувати трактори, сидячи в готелі, згадав, що він теж нівроку штурман, почав сам ходити в рейси отим суперкарго, а мені почалась лафа. Ми всі, вся команда, зналися ще у минулих життях і не крали брезенти одне в одного. Чорне море було таке, як завжди. А згадати і нічого. Хіба що оце: ми навмисне глушили дизелі на півдорозі до Кавказу, над найглибшим місцем, хлюпалися за бортом, а під кілем було два кілометри. І грузини ще й смажили шашлики на мангалі і виводили про Суліко. Спокійні розмірені рейси, коли всяк на своєму місці.
