Маруся - Василь Миколайович Шкляр

— Куди? — не зрозумів Мирон.

— Нам з тобою не по дорозі, — сказав батько. — Ти ще живий. Ти, синку, ще сі видряпаєш…

Він чудно всміхнувся, і від того лице його, виліплене з жовтої глини, взялося тріщинами, а потім і зовсім розсипалося.

***

Він її не чекав, не хотів, щоб вона його, немічного, бачила в такому жалюгідному стані, і тихо радів, що Маруся ніколи не знайде його в цьому шпиталі-хліві, де він лежав у гнилій соломі, як безпорадна худобина. Його казка лишилася в тому минулому, до якого не було вороття, і єдине, за чим він тепер шкодував найдужче, це те, що не встиг їй сказати головного — того, що могло б поєднати їх навіть після його смерті. Він думав, як би це їй передати, але на таку його волю, хай і останню, не було жодної ради. Іноді виринаючи з темряви забуття, Мирон обливався холодним потом від усвідомлення катастрофи, яка спіткала його (його!) армію, спіткала Велику Україну, не кажучи вже про його нещасну Галичину, якій не судилося дочекатися своїх оборонців, що так зухвало рушили на Львів через Київ.

Він поклав собі рішенець, що як тільки зможе переставляти ногами, то хай там яка недуга в ньому сидітиме, а він утече з цієї нори: ліпше помре по дорозі до своїх під голим небом, ніж здохне отут, як пес. Одного разу він справді зіпнувся на ноги і стояв так, затиснувши в жменях жмутки соломи, ніби тримався за них; усе тіло тремтіло, підгинались розм’яклі коліна, в очах мерехтіли метелики. Не було тут ні бильця, щоб ухопитися, ні стіни, на яку можна зіпертися (попід стінами лежали болящі), і, ступивши крок-другий, Мирон звалився на солому, ткнувшись лицем у підошву чийогось великого черевика. Черевик був твердий, як камінь, бо й нога, взута в нього, уже захолола й затверділа.

Знов потяглися незміряні ночі, жовті липкі вечори, а білого дня не було. Білий день йому навіть не марився.

Вона прийшла до нього вночі, він зрадів, що в темряві Маруся не побачить усієї тієї срамоти, в якій він карався. Та хіба лише він? Уся його армія опинилася в проваллі, половина її вже була під землею, без хреста й знаку, тисячі й тисячі стрільців знемагали в пропасниці, а ті, хто з останньої моці ще тримався на ногах, силкувалися зберегти жменьку війська у цілості, вирятувати його будь-якою ціною, бо ганьбу ще можна покутувати кров’ю, а загибель цілої армії не лишала жодної надії.

І він сказав їй так, як говорив йому Станімір:

— Ми ж не взяли ні їхніх погонів, ні хоругв, ні присяги…

— Це ваш вибір.

— Хіба вибір між смертю і шансом на подальшу боротьбу є зрадою? — спитав Мирон. Він і себе про це часто запитував.

— Виправдання важиться підсумком, — сказала Маруся. — Побачимо.

Дивно, що в темряві він виразно бачив її обличчя, бачив родимку над кутиком вуст, бачив, як тривожно блищать її очі. Його взяв острах, що вона зараз піде й він знов не встигне сказати їй те, що носив у собі давно.

— Зайченя… Я хотів тебе попросити…

— Кажи!

— Ми програли війну. Цю війну ми програли. Нас не вистачило на чотири фронти…

— Війну, може, й так, — сказала вона. — Але не боротьбу. Боротьба не має кінця без осягнення мети.

— Звісно. Тільки… я не хочу, щоб вони тебе вбили, зайченя. Тобі треба відійти з цього пекла. Ти ж хочеш, щоб моя душа мала спокій? Поїдь до моєї мами Марії у Дроговиж. Це недалеко від Миколаєва[72]. Мама тебе, зайченя, заховає у пазуху. Вона врятує тебе, ти перебудеш у неї лиху годину. А ще ліпше, коли станеш їй за дочку.

— Чому не за невістку?

— Не перебивай мене, зайченя. Спитаєш Марію Гірняк, вона живе біля церкви, і прізвище її у дівоцтві було Підцерковна. Ти знайдеш, ти дійдеш, ти ж умієш пройти там, де не вміє ніхто. Обіцяй мені, зайченя.

— Я не хочу без тебе.

— Згодом я тебе там знайду. Бігме.

Він присягнувся їхнім словом, сподіваючись, що вона на знак згоди відповість йому усмішкою, але Маруся не всміхнулася.

— Не знаю, — сказала вона. — Блискавка найчастіше вбиває того, хто втікає від неї.

7

Поява Марусі в Зозулинцях, де затримався на перемарші 2-й курінь 8-ї Самбірської бригади, не здивувала Осипа Станіміра. Він уже втратив здатність будь-чому дивуватися, на його вимученому обличчі лежала печать незгладимої туги й розгубленості. Розмовляли вони в напіврозваленій клуні, яка більше скидалася на хвилеве пристановище біженця-погорільця, ніж на військовий штаб. Осип сидів на снопі кукурудзиння й, посмикуючи свого правого вуса, повторював одне й те саме:

— Ми ж не взяли ні їхніх погонів, ні хоругв, ні присяги… Так вийшло…

— Могли б і взяти, — сказала Маруся. — Яка тепер різниця?

— А як могло бути інакше, якщо… обсадити, але не стріляти?.. Ми вимагали від Начальної команди дати нам ясні розпорядження. А у відповідь чули одне: тримайтеся, ніяких сутичок, провадяться переговори…

Маруся мовчала.

— Ви були тоді в Києві? — спитав Станімір, наче забув, що повстанцям заборонили входити в місто.

Але Маруся сказала:

— Була.

— Де?

— На Бесарабці. І біля Лук’янівської тюрми.

— Ну, то ви знаєте… — чогось зрадів Станімір. — Нам наказали обсадити найважливіші об’єкти, але не стріляти. Тільки перемовлятися. А як ся перемовляти з москалем, який знає лише брехати?

— Що тепер говорити? Я хотіла спитати…

— Його тут немає. Він у шпиталі.

Станімір, ще як тільки побачив Марусю, здогадався, що вона розшукує поручника Гірняка. Він не міг їй сказати нічого втішного, окрім назвати місце шпиталю. Маруся вже поривалася йти, але Осип притримав її за лікоть і знову завів своєї:

— Ми цілком автономні. Не взяли ні їхніх погонів, ні хоругв, ні присяги, тільки й того, що тепер не воюємо з ними. Направду це не військовий союз із денікінцями, а таке собі тимчасове замирення. Тактичний маневр, розумієте? Бо як воювати? Армію докінчує тиф.

Марусі здалося, що Станімір схибнувся.