Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

— На «Нерпі»? Ну що, я ж казав, це було твоє рішення. А ти знаєш, що сьогодні вирішувалося, чи будеш ти хоч колись багатієм? Гроші відчувають, коли людина не може переступити через сентименти. Не йдуть до таких. Це шкодить ділу.

— Знаю. Тільки про це й думав весь день. Про золотий дублон, прибитий до щогли. Але що ти там казав про рішення?

— Так, воно твоє.

— Розумієш, якщо навіть без емоцій, — хоча чому? — я не можу усіх їх замінити в чужому порту, судновласника Кіндрат схопить, вирішить, що я віджимаю його пароплав. А замінити треба. Всіх, по черзі, як тільки трапиться пристойна заміна. Без поспіху й галасу. Хочу працювати не зі свинями, які комуніздять брезенти. Може, хоч вдома частіше буватиму. Накладний дав урок — тягни на судно своїх і не комплексуй. У мене стільки друзів і гарних спеців сидять на бичі, а я перед цими алканами розшаркуюся. Досить.

Я закурив «біломорину».

— З рейсами теж визначився. Якщо місяць на круг, і кілька тижнів простою в Одесі, поки збирають вантаж, треба просто саму вахту на борту залишати, а з грузинів брати за трюм, як за зберігання на складі. Зібрався вантаж — всі з’їхалися і пішли в рейс. У нуль виходити, навіть з усіма упирями, бандюками, ремонтами і хабарами, ми таки навчилися. Іноді навіть у пристойний плюс, якщо не крастимуть паливо, звісно. Але це вже — моя печаль. Треба брати таких, щоб не крали. Не віддам цього почесного права жодному з компаньйонів. Мені з ними в морі бурлакувати, а не їм. Звіт звітовано. Плани заплановано. Вибач, що підвів тебе, якщо підвів.

— Ну, не дуже. Підвів, звичайно, але не критично. Раз ти не голодний, сідай у машину, повезу тебе в інше цікаве місце, — сказав Єгор.

— А ти хоч водити вже навчився? Газ і гальма не плутаєш? — засміявся я. Восени ще було саме так.

— Ще буває, що з ручника забуваю зняти, — визнав Єгор.

Ми вже їхали з центру.

— Ти знаєш, на чому я піднявся? Думаєш, на мандаринах? То вже друга серія. На торпедах.

— Я так і знав, що ти замаскований торговець зброєю. Але навіщо грузинам торпеди? Вони переобладнували на сторожовики свої сейнери, просто ставили кулемети і гармати на сейнер. Не бачив там торпедних апаратів.

— Ні, ти не зрозумів, — засміявся Єгор. — Коли торпеди відстрілюють на полігоні, вони часом тонуть. А це ж грошей-грошей, там навіть контакти усі позолочені, два центнери срібла, кожен постріл по ворогу коштує, як це «Вольво». А вони тонуть. Ну, звісно, місця затоплення позначають на карті, а хрін ти її з водолазами знайдеш, усе дуже приблизно. Повір командиру катера-торпедолова. Отож карта цих скарбів у мене була… Куди преш! Повилазило? Увімкни поворотник!

Якийсь ветеран на жигулях нахабно повертав ліворуч з другого ряду. Добре, що Єгор цього разу таки вже не плутав педалі гальм, як восени.

— Торпедолова? А яке у тебе звання? Я думав, ти принаймні капітан-лейтенант. Катер — якось дрібно, — сказав я, перш ніж подумав.

— Мічман. Тобто — старший мічман. Мікроадмірал, — засміявся Єгор. — Капітан-лейтенанти — мої зами зараз. Чкурнули з флоту, коли фірма вже процвітала. Що, розрив шаблону? Та не бійся, я правильний мічман. Закінчив одеську мореходку технічного флоту, залишився на контракт після строкової, думав — квартиру дадуть. Аякже-аякже. Але знаєш, головне, що командир, хай і катера. Сам собі голова. Самостійність рішень прокачує. Це вам не склад на причалі. Хоча, по грошах склад, звісно, був би кращим…. Отож слухай про карту. А може, — покатаємось на Золотий пляж? Як у тебе з часом?

— Обіцяли чекати до понеділка, потім обіцяли піти, — засміявся я.

Ми мчали по трасі в бік Керчі, по самому жовто-брудному пляжу, вздовж урізу води, так близько проходить дорога; море лютувало, хилиталися під вітром хлипкі пляжні грибки, ховалися під забиті на зиму пляжні генделі і бунгало нічийні собаки, ми мчали і мовчали, поки сонце не пробилося в розриві хмар і не заходилося промацувати навскісними променями свинцеві хвилі. А тоді Єгор сказав:

— Так ось, про карту. Я орендував ОС-1, винайняв аквалангістів, лозоходців та екстрасенсів… Ну що ти регочеш? Ось всі твої капітан-лейтенанти теж так реготали, коли я пропонував. І в результаті судно орендував я сам-один. Вклав усі накопичення мічмана. Якраз на жигулі. А воно спрацювало. Можеш скільки хочеш сміятися, але екстрасенси шукали торпеди краще, ніж ехолот. Ми гарно піднялися. Заводське начальство зрозуміло, що зі мною можна кашу варити, і віддало мені «Осу» в довгострокову оренду. Потім вже було Батумі. Нас арештували в першому ж рейсі за торпедні апарати. Оце був шухер. Далі ти уявляєш.

Єгор несподівано з’їхав з траси і вирулив на самий пляж.

— А слабо скупатися?

— Взагалі-то мене «на слабо» сьогодні вже брали. А не слабо!

І ось ми вже незворушно роздягалися біля «Вольво», намагалися не стукотіти зубами від холоду й вітру, без поспіху, споглядаючи, хто стратить першим. Прочовгали до урізу води по піску в самих труселях. Море пінилось, вирувало і шипіло під п’ятами. Єгор все не здавався. Я теж. Зайшли у крижану воду вже по коліна… Перезирнулися і разом заволали:

— Та ну його на фіг!

І тут нас накрило хвилею. Але якщо питатимуть, я тепер можу прибрехати, що купався у Феодосії взимку.

Потім відігрівались у «Вольво», Єгор увімкнув пічку. Закурили і мовчки дивились на море.

— Моя пароплавна лінія