Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

З Накладним ми зіштовхнулися на капітанському містку. Стояв біля радара «Міус» і тупо дивився в екран. Зелений промінь на екрані не малював навіть протилежного молу гавані. Зате в центрі розгортки блимала яскрава пляма. Ну, гаси світло, зливай мастило. Прийняти пальне і відхід у портнагляді взяти — виявляється ще не все. Ще є на судні норовливі радари. Злий штурман підійде — в радара горять запобіжники. Добрий радист у нутрощах викруткою поколупається — радар задоволено зафурчить і запищить магнетронами. Радар був за мене. І без бойових плавців обійшлося.

Накладний не знайшов нічого кращого, ніж вдати, що я нікуди не відлучався з судна в попередню добу.

— Щось не паше локатор ні фіга. Марконі, подивишся?

— В понеділок, — сказав я. — Я чотири роки не був у відпустці. Зроблю собі курорт. Маю право. Феодосія — гарне місто.

— В понеділок буде вже пізно. В понеділок недобре в море виходити. Хоч так, хоч інак, відійдемо до нуля годин понеділка. Якщо хочеш знати, я починав працювати, коли радарів на пароплавах просто ще не було. Ну, доведеться згадати молодість. Хоча очі вже не ті, що казати.

— Ні, без бойових плавців не обійдеться, — втомлено подумав я. Набридло мені все. Хай вже насправді йдуть.

— Але думаю, до цього не дійде. Ти ж — нормальний, Марконі. Принаймні в судновій ролі записано саме так — начальник радіостанції. І в зарплатній відомості, до речі, — також. А що нормальний, а не самодіяльний, так у мене око гостре. Радист як радист. То ми збираємося виконувати свої обов’язки?

Ні, зубр. Зубр. Стара гвардія. Знав, коли згадати нашу розмову під Євпаторією. Слово в слово. На слабо, так на слабо. Плювати. Мені тільки цирку з бонами загородження не вистачало. Поганяв радар на різних шкалах, покладав тумблери глибокодумно. І видав діагноз щодо радарової болячки:

— Вода в хвилевод потрапила. Треба літр спирту, віхоть і сталевий дріт.

— Спирт у тебе є? Виписав перед рейсом? — суворо спитав Накладний. Мене від того «виписав» аж тіпнуло. Я мовчки і навіть зі здивуванням на нього дивився. Це «виписав» залишилося вже так далеко за горизонтом, що і з супутника ІНМАРСАТ годі роздивитися.

— Не заробили на спирт. Тільки на акумулятори, — сказав я.

— Що ж робити? — вже без всяких понтів спитав Накладний.

— Мені казали, у вас дуже меткий старпом. Цілодобовий кіоск із спиртом «Рояль» — на набережній. Я поки розкручу хвилевод.

Накладний викликав на місток старпома і таки послав його за необхідним «Роялем». Ну просто якийсь рояль у кущах, а не старпом.

— Слухай, ну ось ти ж нормальний, Марконі, англійську знаєш. Чому тримаєшся за цю «Нерпу»? Та ще й на Грузію її ганяєте. Та ще й під час війни. Міг би вже працювати десь на греках. Уже повідкривались крюїнгові контори, де греки вербують наших моряків. Був би молодший — сам пішов би. Ну ось навіщо?

«А все ж таки мав рацію Єгор, — подумав я. — Скажений експрес. Які там контори, крю… крюї… менше з тим», — а вголос сказав:

— Василю Івановичу, а ви чому не пішли з палуби до кінця вигрузки?

Накладний крякнув і механічно схопився за поперек. Я розкручував гнучке коліно на зеленій прямокутній трубі хвилевода під стелею рубки. Не дочекався відповіді і продовжив:

— Ми, звичайно, здуру спочатку у все це ув’язалися. Гарна нагода, гарні гроші, можливість швидко заробити на грузинах. Грузин — це людина з грошима. Принаймні так досі гадають наші матроси й механіки. Але ось уже четвертий рік ходимо на Кавказ, і щось не збагатилися. Пропили більше, ніж відклали. Відкрилися інші речі. До них зараз єдиний шлях — Чорним морем. Всі інші, крім кордону з турками в Сарпі, блоковані. І ніхто, крім наших та їхніх рибалок, не ходить. Тільки тюльчин флот. Великі судновласники бояться. Може, й справедливо, нащо цей цирк. Але оті двоє відправників, яких ми підвели і вантаж мандаринів зірвався — біженці із Сухумі. Другий рік живуть у готелі з сім’ями. І не стогнуть, вигрібають, тримають хвіст пістолетом, возять харчі з України для всього Батумі. Якщо я зараз все кину, бодайся ти в кнехт, мовляв, і піду працювати на греків, я почуватимуся так, наче втік з вигрузки.

— Ясно. Добре, тебе не переконаєш, вже бачу. Але ці ваші ігрища не про мене. Не розумів, куди вскочив. Повернемося з рейсу, здам судно, і творіть, що знаєте, але без мене. Але скажу тобі таке. Зупинися. Ти молодий ще хлопець. Якщо так піде далі, ти втратиш сім’ю. Зі мною вже було. Шкодую. Теж хотів випити все море і всім щось довести по молодості. З роками приходить розуміння, але вже пізно. Нічого не переграти. Ти подумай про це.

А тут і меткий старпом повернувся зі спиртом. І мені було вже не до розмов — просушував хвилевод. Ні, я все ж таки був нормальним Марконі. Причину правильно встановив, ліки правильно прописав, над старпомом познущався — радар зафуричив. А куди ж ти подінешся, рідненький, коли до справи беруться не аматори?

Накладний заспокоївся остаточно. Шлях «Нерпі» у море було відкрито. Я теж заспокоївся — рішення прийнято.

— Василю Іваничу, мені ще треба зійти на берег. Подякувати за турботи. Чекатимете?

— Ну, вже наче й більше чекали. Там Женя тримає тобі розхід з обіду — на камбузі у духовці. Іди поїж, утікачу, перш ніж знову бігти.

Взагалі, коли на камбузі тобі тримають порцію після вахти, мабуть, дійсно чекають. Не брешуть. Мабуть, ти таки мєстний.

— Єгоре,