Смерть в океані - Леонід Михайлович Тендюк
Королі й вожді Полінезії давно втратили свою колишню могутність. Уже прадід Салуа — король Самоа Матаафа був маріонеткою в руках колонізаторів: не міг без дозволу білих чиновників прийняти жодного рішення. І Салуа відрікся престолу — вирішив стати тільки вождем.
З Уполу переїхав на невеличкий острів. Там було простіше — звичайні сільські турботи, знані йому з дитинства. Риболовля. Полювання. Щоправда, це більше скидалося на відпочинок: король тішиться! Бо ніхто Салуа відставки не давав, і він, хоч і відречений, вважався королем. Були на тому острові й інші принади. Мешканці його славилися танцями з ножами (акробатика неабиякої спритності), танцями на дошці із цвяхами, вмінням ходити по розпеченому камінню.
Остров'яни, серед яких ріс Салуа, — люди високі, кремезні. 1 він такий же: двометровий геркулес, який важив понад сто кілограмів. Самоанці люблять помірятися силою — перетягують канати, борються. У цих змаганнях Салуа не мав рівних.
Одного разу його односельчани заходилися боротися. Юнак подужав уже кількох. Нарешті дійшла черга помірятися силою з гостем — вождем сусіднього острова Нуутеле. Того вождя вважали нездоланним і прозвали Банькатим Спрутом — такі чіпкі були в нього руки. Та за хвилину «нездоланний» лежав на лопатках. В поселенні саме гостювали два німецьких мандрівники. Про свою зустріч із остров'янами вони розповіли в Сіднеї. Слава про короля-борця перелетіла через океан — досягла Америки. Спритний імпресаріо Гарольд Волкнер зацікавився Салуа, мертвою хваткою вчепірився в полінезійського короля. Невдовзі Салуа був уже в США. Перший поєдинок з відомим борцем Джонні Гендсом приніс йому гучну перемогу і… дві тисячі доларів. Потім була зустріч з Круто Вареним Хагерті, з північноамериканським індійцем Червона Хмара. У Салуа були потрощені ребра, переламана нога, але спинитися він уже не міг: гроші текли рікою, і їх треба було, як радив імпресаріо, черпати. Гарольду Волкнеру видалося замало того, що його «підопічний» король бореться, на втіху юрбі їсть пійману в басейні рибу, танцює босоніж на цвяхах, — він влаштував випуск платівок, на яких було записано самоанські пісні у виконанні Салуа. Розповідаючи про перебування Салуа в США, описуючи вбрання і манери «дикунського» короля, один американський журнал писав: «Найбільше він не любить взуття. Салуа звик ходити босоніж, у крайньому разі в легких сандалях… Якось поєдинок відбувався в Амарілло, в дуже холодний день, і Гарольд Волкнер вирішив, що його «дикун» повинен надіти звичайні черевики. Виявилося, Салуа потрібні черевики такого розміру, який важко знайти в американських магазинах. Проте їх знайшли. Але король вийшов на арену босий. А черевики свої викинув у снігову кучугуру».
І далі: «Чимало клопоту завдають Салуа подушки. Вони надто м'які для його «гранітної голови, якою він, між іншим, може пробити дошку завтовшки кілька сантиметрів — це теж оцінили американські глядачі. Король скрізь носить із собою персональну подушку, зроблену із стовбура червоного дерева».
Після одного поєдинку король Салуа зустрівся з Олею Степюк. Дівчина з Волині стала його дружиною.
— Долари в цьому, тепер уже моєму, світі,— сумно зітхнула наша землячка, — це все… А потім ми опинилися на Гавайях. Король і королева без королівства, — додала, сміючись. І сумовито: — Чи побачу ще хоч раз рідний край — не знаю…
«Ваша Україна живе в моєму серці», — написав мені на своїй фотографії Салуа.
Фотографія та ще мереживо рядків у записнику, що їх зробила полінезійська «принцеса» Пемела Салуа-Степюк, — єдина згадка про королівську родину.
Кочегар з «Варяга»
Порохнявіє земля. Безжальний час замулює й стирає сліди — лише в пам'яті людській все залишається навічно.
Сходивши, мабуть, півсвіту, Хома невіруючий, я зрозумів, що дороги кораблів, як і людей, перехрещуються між собою… Російський інженер, творець першого легендарного корвета «Витязь» Микола Олексійович Арцеулов керував будівництвом й іншого, не менш славетного вітрильника, ім'я якого — «Варяг».
Було те далекого тисяча вісімсот шістдесят першого року. А наступного літа обидва кораблі зійшли зі стапелів приватної верфі, розташованої серед скелястих шхер[55] Ботнічної затоки.
Екіпажі укомплектували дужими, кряжистими матросами, вихідцями з північних та центральних губерній Росії.
Втім, чимало на «Витязь» та «Варяг» потрапило й наших земляків, українців.
Дорога в безсмертя почалася.
Після ходових випробувань, короткочасних рейсів по Балтиці вітрильники-однолітки у складі Атлантичної ескадри вирушили до берегів Америки.
Саме тоді повстанці на чолі з Авраамом Лінкольном кинули виклик рабовласникам Півдня, а реакційні уряди Англії й Франції, хто після Кримської війни нав'язав Росії кабальні умови — заборону тримати власний флот на Чорномор'ї,— готував нову бійню.
Послана далеко в океан ескадра, що несподівано з'явилася на торговельних комунікаціях ворога, перепинила шлях війні, засвідчила прихильність народу землі руської до борців проти рабства.
Бойові походи. Дослідницькі рейси… Смугастий Андріївський стяг[56] майорів під небом багатьох широт. Кораблі-мироносці торували шляхи в найвіддаленіші куточки планети, і мешканці тамтешніх земель стрічали їх радо.
Бувало, й пізніше ходили в спільні рейси, разом боронили священні рубежі Батьківщини збудовані талановитим інженером корвети.
Добра слава, як естафета,
