Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Андрійко сів на низеньке дерев'яне ліжко, зняв з плеча гвинтівку, витяг із-за пояса гранати, розстебнув комір і поклав свою давно не стрижену голову на подушку — мішечок, набитий травою. Він швидко, по-дитячому міцно заснув.

Вклалися й Василь та Грицько.

А Левко Пилипович пішов з вежі. Не одразу ступив у чорноту ночі. Якийсь час ще стояв біля стіни, злившись з нею. Дослухався… Спала земля під зоряним небом, і в її сонне дихання іноді вплітався легкий шелест висушеної сонцем трави та монотонно-ритмічний плюскіт води біля підніжжя скелі. Левко Пилипович добре знав ці нічні звуки, зжився з ними, і будь-який інший сторонній звук неодмінно привернув би його увагу.

Він одірвався від стіни і швидко опинився біля найближчого великого кам'яного валуна, причаївся в його тіні. Вдень звідси добре видно всю бухту з її причалами, суднами і суденцями, з химерними цегляними котеджами та низенькими халупами під плоскими глиняними дахами. А зараз усе те лише вгадувалось у непроглядній темряві чи, може, й просто уявлялося, як із заплющеними очима уявляється вся до дрібниць власна хата. Час від часу далеко внизу зблискували сині вогники і одразу ж гасли. То німо перемовлялися між собою фашистські торпедні катери та портові суденця.

«Чи щасливо дійшов додому Мікос Фасулаті? — тривожно думав Левко Пилипович. — Ні, все гаразд. Бо коли б він наткнувся на німецьку варту, коли б його схопили, то й сюди чути було б. Уночі далеко чути. А так все тихо. Мабуть, Мікос уже дома…»

А тим часом смуток усе відчутніше огортав його серце. Це був навіть не смуток, а печаль, що нила в грудях, як рана. Йому справді до фізичного болю захотілося хоч кілька хвилин побувати у власній хаті, де минуло майже все його життя і життя його синів. Забаглося походити по рідних вулицях, зустрітися з односельчанами і, як колись, повести з ними щиру розмову на найрізноманітніші житейські теми…

Всі ці бажання досі лежали в серці, придавлені подіями й турботами кожного дня. А тепер Мікос Фасулаті своєю появою розворушив їх.

І розворушив спогади.

… Отакої ж самої темної ночі врангелівці вели його на розстріл. Дружину і шестирічного Василька вони зв'язали і залишили в хаті, щоб не бігли слідом і не кричали. А його вели на розстріл.

Врангелівців троє, а він — один. Годі й думати, щоб якось втекти.

Та Левко Пилипович утік. Він несподівано для ворогів кинувся з пірса у чорну воду і зник у ній. Білогвардійці стріляли туди, де, як їм здавалося, мав бути втікач. Але він так більше й не показався з води. Вирішили — втонув.

А Левко Пилипович випірнув тільки недалеко від протилежного берега бухти. Потім, вибиваючись із останніх сил, виліз на берег і подався в обхід бухти чагарниками та перелісками в гори.

Довго в рибальському селищі про нього нічого не було чути. Аж тоді, коли скинули в море останніх білогвардійців і Крим став радянським, Левко Пилипович прийшов у будьонівці і в поношеній червоноармійській шинелі, зовсім сивий…

… З вежі хтось вийшов.

Наблизився найстарший, Василь.

— Тату, іди поспи вже… Що це ти за всіх нас?

— Не спиться, Василю. А коли не спиться, то й силувати себе не треба. Іди, я покличу.

Василь не одразу повернувся до вежі. Нечутно ступаючи, спустився ще нижче, пірнув у темряву, як у густу чорну хмару, і його довго не було. Потім несподівано з'явився поруч з батьком, тихо сказав:

— Мертво в селищі.

Батько промовчав. Тоді син озвався знову:

— Ну хоч убий, не бере сон. Качався, качався, та оце й вийшов.

— Іди ще покачайся, візьме, — з доброю усмішкою порадив Левко Пилипович. — І не хитруй. Ти мене звідси не виманиш, поки сам не піду.

Василь мовчки рушив до вежі.

А Левкові Пилиповичу знову пригадався Мікос Фасулаті…

… Еге ж, було з ним і таке. Стояв, як чорний корч, на коротких і кривих ногах, люто вимахував коричневими від сонця руками й знущально викрикував:

— Аякже! Риба тільки й мріє про те, як би їй за нашим колгоспним планом у в'ятери попасти! Чули, люди добрі? На рибу план! Такого ще зроду-віку не було!..

— А в колгосп навіщо записався? — запитав його тоді Левко Пилипович. — Ну й ловив би собі рибу одинаком. А колгосп — планове господарство.

— То випишіть мене з цього планового! Випишіть!.. — сікався до Левка Пилиповича Мікос Фасулаті. Його горбоносе хиже обличчя пересмикувалося, тонкі губи були покусані, а чорні вогнисті очі ладні були вискочити з орбіт.

— На жаль, не маю права, — глухо, ледве стримуючи вибух гніву, сказав Левко Пилипович. — Я — тільки вчитель. А виключати з колгоспу можуть лише загальні збори.

І з докором та жалем докинув:

— Ех, Мікосе, Мікосе! Не думав, що ти такий!..

Очі Фасулаті на мить пригасли, але раптом знову люто блиснули почервонілими білками:

— Що ви мене сльозою проймаєте?.. Мене не проймеш, я весь пересолений і морськими черепашками обріс!..

Тоді він таки виписався з колгоспу. Сам по рибу ходив. Іноді брав з собою маленького Костаса — привчав до моря. Але довго не витримав. Попросився знову до гурту. Його прийняли. Чого ж не прийняти? Поколобродив чоловік та й розуму набрався. А рибалка він добрий!..

І став Мікос Фасулаті знову колгоспником. Тільки часом за кухлем «аліготе» рибалки з жартом та сміхом згадували ту давню історію.

… Зненацька гострий яскравий велетенський меч прожектора розітнув чорну темряву ночі, розтяв навпіл бухту, майнув угору й швидко сковзнув по велсі. Левко Пилипович мимоволі щільніше припав грудьми до сухої кам'янистої землі.