Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

— Ну чому ж? Хіба можна не радіти єдиному члену твого екіпажу, який відмовився товкти тебе привселюдно мордою в кізяки. Хотілося б знати, чому відмовилась.

— Знаєш, Маркошо. Я оце слухаю тебе, і ти правий. Все правильно говориш. Такі вже часи. Тільки те твоє, що заробиш. І ти — добрий. Я бачила, як ти хотів підмінити його на вигрузці. Ну, пацани ж. Весільні індіанці. Та не заперечуй, я на вас, мужиків, надивилася за двадцять років. На всяких. Навіть коли жодної жінки на борту нема, ви все одно такі. Ти в сухумському мавп’ячому розпліднику був? Ось, саме такі. Живете, як у зграї. Самці, що грають в царя гори. А вже якщо жінка, скажімо, куховарка, на борту трапиться… І смішне бувало, і сумне, й навіть страшне. Півжиття в морі, був час моряків зрозуміти. Ну, пацани ж, скільки б років вам не було. От чого йому було не погодитися, щоб той матросик його підмінив? Тепер ось не розігнеться…

— Гггг, а ти знаєш, коли в Сухумі прийшла війна і мавп стало нічим годувати, наглядачі просто випустили їх з вольєрів, на самовипас. І частина мавп одразу пішла в гори, а частина — навпаки, в місто, до людей. Нахабні, обносять городи й садки. На господарів не реагують. Нічого не бояться, навіть артилерії — звикли. Найнахабніші — павіани.

— Саме один з таких зараз переді мною, — засміялася Женя. Сміялася щиро. Мабуть, я дійсно був схожий. Збуджений і волохатий.

— А послухаю Василя Івановича — його правда. Так, я знаю, він вже підстаркуватий для морів, життя примушує згадати молодість. Але він своїх людей, екіпаж береже, опікується. Можеш не вірити. На всіх пароплавах таке було.

— Так, я помітив. Ми розморозилися в отой березневий мороз, ну пам’ятаєш, цього року? Сухий лиман замерз і море милі на три навіть від берега, пароплави з криголамом з порту виводили. Березень, бляха. Одеса, матка боска. Стояли під причалом в Іллічівському порту, в Бурлачій Балці, дизелі не працюють, живлення з берега вимкнули, «Нерпу» інеєм вкрило, як на Полюсі, механіки злити воду прошляпили й електричний нагрівач у душовій кригою вигнуло, розперло зсередини, як страусове яйце, він потік. Стоянковий. В рейсі дизель працює — гаряча вода є. А на березі — що ж, можна й холодною митися, або й зовсім не митися, не дворяни. Стармех роботяг з судноремонтного викликав, вони тільки рукою махнули: таке не ремонтується, шукай новий нагрівач. А де ж його візьмеш? Так півроку і проходили, вже звикли і думати забули. А твій Накладний одразу знайшов якогось правильного трубача, який усе те поремонтував. Газорізкою якось нагрів і вирівняв. У людей завжди має бути гаряча вода, мовляв. Я зацінив. Тільки ти йому не кажи. Це так, до слова.

— Ну ось, бачиш. А мені він взагалі… усе життя тільки хороше й бачила від нього. Коли я народила дівчинку…

Я перевів погляд з бакенбардів Айвазовського на Женю якось занадто стрімко, і вона зрозуміла, про що я подумав.

— Ні, не він. Не те, щоб… Але не він. Можеш повірити, в мене завжди був багатий вибір потенційних татусів. Той списався з судна, поїхав додому кудись назавжди і досі не знає. Просто зрозуміла — вже час народжувати, бо залишусь сама. Все життя по пароплавах, серед вас, павіанів, навіть приткнутися на березі ніде, хіба що в общазі. З общаги ж техфлоту, ледь стало помітно, мене просто виперли. Куди йти, кому скаржитись? Сиджу, реву на причалі. А Накладний, він уже в начальники вибився, ми до цього довго з ним працювали, кілька рейсів, як довідався — вибив для мене «гостінку» на Лузанівці. Народила вже у власній хаті. Маму змогла з Котовська викликати і прописати. Ось, знову працюю. Мала росте. Гарна, як ураган. Козир-дівка. Татусь теж був такий — красунчик, що твій Андрій Любка. Кажу ж, в мене був час підібрати серед павіанів. Я в далекі рейси тепер не ходжу, щоб не довго. Так, по Чорному морю. Бачиш, ось і зараз він про мене згадав, пам’ятав, що сиджу без роботи. Ось він — такий. Який уже є. Гарна людина. І ти гарна людина, я відчуваю. Що ж ви так зіштовхнулись лобами? Але знаєш, Маркошо, він своїх людей жаліє, а ти і себе не жалієш. Працювати морякам краще з ним, вибач, що я так кажу. Але що є, те є. Слухала оце про той нагрівач і думала, чи ти про свою дружину розповідав би так, як про цю нашу «Нерпу»?

— Щось вас на одне й те ж переклинило. Чую вже вдруге за рейс. Мабуть, правда. Що там на «Нерпі»? Пальним забункерувались?

— Так, забункерувались ще вчора вночі.

— Відхід у портнагляді взяли?

— Так, взяли. Старпом усе вибігав. Він меткий, гарний помічник. Ти дарма його зневажаєш.

— Що, це аж так помітно?

— Ні, мужикам не помітно, а мені — так. Ніяка він не шістка. Просто поважає Накладного, кажу ж, є за що. Він з ним у море ходив ще третім помічником, одразу після мореходки.

— Тоді не бачу причин, чому ви досі не відійшли на Одесу. Передавай вітання капітану.

— Ну, дурне, Марконі, — посміхнулася Женя. — Я ж тобі кажу, причина є: він ніколи не кидав своїх моряків у чужому порту. А всяке ж бувало. Чому б мав на старості літ змінювати свої звички? Ти піди на судно, поговори з ним. Не домовитесь, хоч речі свої з каюти забери. Побіг же, у чому стояв. Хто так робить?

— А справді, — подумалось мені. — Хто так робить?