Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко
Єгор забичкував свою «Сальве» в попільниці з банки з-під солоних горішків:
— Вперед у минуле? Ні, якраз навпаки, ми в тій жопі вже сімдесят років сиділи, ми просто повинні швидко пройти через усі ці забуті віки, пропущені уроки історії, економіки й права. Перескласти всі іспити. Все похерене комісарами відродити і відбудувати, що є в нормальних країнах. Ти думаєш, мені не кортіло просто переказувати гроші через банківську картку впродовж чотирьох хвилин, як я це робив у Стамбулі, хвилин! — а не чотирьох банківських днів, як у нас? Та ще затримують у банку, крутять щось і наварюють, поки твої купоно-карбованці не переполовинить інфляція. А тим паче не возити гроші поїздом через Москву у шкарпетках? А воно ж у нас вже майже так. Клієнт-банк у бухгалтерії. Оце було свято. В Росії ще досі авізовки крутять. І гроші нормальні вже ввели замість купонів. І банки. Мине кілька років, і кредити даватимуть таки банки, а не бандити. Ще й самі за секретарками бігатимуть: візьми гроші на машину під некепський процент, але в нас, а не в сусідньому банку в мого кума. Що смієшся? Так і буде. Ти ж був у європах, там уже зараз так і є. Ти подивись, ми за цих сраних п’ять років уже відіграли й прожили років п’ятдесят. Усе відрубане колись відростає, як хвіст на ящірці. Ну ось — шоколадна біржа в Ялті? Хто її створював? Голландці від себе завезли з XVII століття? Саме ж відросло, наче по їхніх підручниках історії. Так що процеси йдуть, як швидкісний експрес. Років за двадцять наздоженемо цивілізований світ. Це болісно, а іноді й боляче. Після викидання з того поїзда я місяць ходив у темних окулярах, і все одно всі грузини звертали увагу на мій бланш у півщоки, — захихотів Єгор.
— Ну, згадай, що тут, у Феодосії було за комуністів. Ну, униле ж гівно. Тут ніколи б не заснували Регістр Ллойда, бо не було жодної пристойної кав’ярні, на честь якої він зміг би самоназватися. Для нас навіть генделики на набережній з пластиковими турецькими столами й строкатими парасольками — то вже ого який прогрес. Та навіть кіоски зі спиртом «Рояль», чіпсами і жувачками «Турбо» — скажений стрибок уперед. Вони ж цілодобові! До мене тут плем’яш на канікули приїздив. Питаю, на пляжі валятимешся всі три місяці чи діло робитимеш? Діло давай, каже. Поставив йому апарат для солодкої вати на набережній, парасольку, він на море вже і не ходив. Там же треба тільки цукор, центрифуга і палички. І контингент відпочивальників. З дітьми. А ми ж не Ялта. До нас всі їдуть з дітьми. Так гарно пішло, іноді я сам гроші у нього позичав до получки. Каже, тепер зрозумів сенс життя, дядьку Єгоре, чекаю наступних канікул. Сказав, що з трійками в чверті у бізнес не братиму. Як підмінили пацана, сестра пише — вчитися почав. Тому навіть генделі під турецькими парасолями — вже прорив. Вони ж когось годують, хоча б своїх хазяїв, нарощують отой середній клас. Ти згадай радянські їдальні з їх клепаними на секретних заводах столами, які вічно хитаються, бо одна ніжка зі сталевої труби не дістає до підлоги, із погнутими алюмінієвими виделками і жирними тарілками. І ресторани з перервами на обід. Ресторани — на обід. Саме тоді, коли всім треба їсти. Збирайся, втікачу. Поведу тебе в одне непогане місце. Погодую, чим Бог послав.
А мені вже от точно зібратись було — тільки підперезатись.
— Добре. Тільки спочатку дай заскочу на міжміський переговорний пункт. Наздожену тебе вже в генделі, як ти кажеш, він називається? Ага, біля музеїв? Спробую ще додзвонитися в Київ та Одесу. А раптом?
Але «раптом» не сталося. До киянина не додзвонився. А до одесита — краще б не додзвонився. Поплямкав і поцикав зубом мені в слухавку щось нерозбірливе, поохав і самоусунувся, кинув слухавку. Мовляв, я хабарі ношу справно, а це ваші проблеми. «Нерпа» все ще стояла в порту, нікуди за ніч не пішла. Схоже, рішення залишалося все ще за мною. Єгор поїхав на фірму. До прийому їжі в його товаристві залишалося з годину. Треба було десь потинятися й обмізкувати.
* * *Іван Костянтинович Айвазовський вже нікуди не поспішав років дев’яносто. Вмостився собі на зручному ослінчику, підібгавши ноги; з палітрою й пензлями в лівій руці, випростав навідліг правицю — і забронзовів. Холодний штормовий вітер з моря вже марно намагався скуйовдити бакенбарди. Я теж нікуди не поспішав, принаймні до понеділка. І теж любив Чорне море, навіть зимове. Достатня причина зазирнути до Айвазовського в гості. Коли там ще нагода видасться. Але якщо Провидіння має щось проти таких гостин, воно вже щось та підгадає на кожен захід твого судна в Феодосію: під пам’ятником провідному мариністу суходільної імперії стовбичила куховарка Женя. Терпляче, наче на побаченні. А вітер холодний. А цей козел з квітами, чай-кава-потанцюємо, все не йде і не йде.
— Вибач, я сьогодні без коріандру, — сказав я Жені, підступно підкравшись з боку бронзового Айвазовського. А вона майже не злякалась на мій дурний жарт, навіть схоже було, що зраділа. І схоже, що щиро.
— А я як відчувала, що зустріну тебе під Айвазовським.
— Накладний послав?
— Ні, ходила на ринок. Яйця закінчились. Накладний захворів після вигрузки. Так, тому що такого з ним ніколи не бувало: просити сніданок у ліжко,
