Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Отож Мікос Фасулаті й вирішив ще трохи порибалити і простежити за вежею з моря. Може, хоч якась постать промайне. Може, якийсь знак буде подано…

Ні, ніякого руху. Нічого такого, що свідчило б про існування людей на скелі…

Нарешті Мікос не втримався, озвавсь до сина:

— А мабуть, там справді нікого немає… Ось уже два тижні, як нічого не чути.

Костас не чекав, що батько заговорить з ним саме про це. Радо підхопив розмову:

— Побувати б там…

Але Мікос Фасулаті раптом розсердився:

— Дурне патякаєш!.. Поткнись тільки, так і проковтнеш кулю… Правуй до берега!

Човен круто розвернувся, сковзнув чорним насмоленим бортом по зеленкуватій хвилі.

Море і бухту з'єднувала вузька покручена горловина. Коли проходиш нею, з обох боків нависають важкі зубцюваті скелі. Тут треба знати, де й коли повернути, якого боку триматися, бо отак з ходу і в каміння можна врізатись. Але як уже проминеш отой лабіринт, відкривається велика, кругла, як миска, бухта з багатьма причалами, оторочена крутими горами, на схилах яких серед віковічних дерев і чагарників розкинулося рибальське селище.

Юний Костас причалив так вправно, що Мікосові лишалося тільки вхопитися рукою за велике залізне кільце на пірсі та просунути в нього ланцюжок.

Вартовий німецький солдат одразу ж причепив до ланцюжка замок і заховав ключа до кишені. Човен можна було взяти тільки з дозволу окупантів.

Раніше, до окупації, все чоловіче населення цього глухого рибальського селища вечорами подовгу засиджувалось у чебуречній, що стояла над самою водою серед розвішаних для сушіння в'ятерів. Засиджувалися, бо тут усі. без винятку любили поласувати смачними, пухкими й пахучими чебуреками чи випити склянку саморобного вина, а то й просто хотілося потеревенити.

Говорилося тут про те, хто, коли й скільки вловив риби, що гітлерівські головорізи безкарно крокують по Європі, хто з ким одружився чи має одружитися; старіші згадували революцію і громадянську війну, а молоді затівали гарячі суперечки на свої теми та на столах мірялися силою.

Тепер же за наказом німецького коменданта після дев'ятої вечора ніхто не мав права і носа з хати виткнути. О дев'ятій усе навколо завмирало, тільки чулася лунка карбована хода фашистських патрулів. Часом десь несподівано зблисне промінець кишенькового ліхтарика — то патруль освітлює підозріле місце.

Мікос Фасулаті добре вивчив поведінку патрулів та їхні маршрути. Знав, що вони ходять головним чином по Набережній. Тому вибрав хвилинку, коли фашисти затрималися біля човнів, і прошмигнув між хатами до скелі.

Дертися йому було важко: все-таки п'ятдесят з гаком літ — це не двадцять. Та ще й страх давав про себе знати. А що, як уб'ють оті, що сидять у вежі?..

Це могло статися кожну мить. Подумають, що ворожий розвідник добирається, і — поминай, як звали.

Однак Мікос Фасулаті повз та видряпувався все вище й вище. Припадав до землі, затримувався біля кам'яних валунів, перепочивав і знову просувався вперед.

«А може, гукнути тихенько, щоб не стрельнули? — міркував він. Але одразу ж відкинув цю думку: — Ні, треба ближче підповзти до вежі, щоб ті, що внизу, не почули… Гукнути ще встигну…»

І обдирав до крові лікті та коліна об гострі камінці, важко дихав, час від часу витираючи рукавом з чола рясний піт.

Раптом йому здалося, ніби десь зашурхотіло. Серце в нього завмерло й захололо. Подих перехопило. Весь він вкляк у землю і навіть прикрив руками голову, намагаючись захистити її від удару.

Минула хвилина, дві, може, й п'ять, а ніде більше ніщо не шурхотіло. Може, то якась звіринка зачепила камінець?

Ніби й справді ніде нікого, але Мікос Фасулаті міг заприсягнути, що десь поблизу хтось таки є. Отой хтось бачить його, стежить за кожним його рухом.

І тоді він ледве видобув голос, хрипкий та благальний.

— Не стріляйте в мене… Я — Мікос…

— Впізнав я тебе, Мікосе, — зненацька почулося звідкись, ніби з нічного неба, що мерехтіло далекими дрібними зорями. — Чому ти опинився тут?

Мікос Фасулаті довго мовчав, ошелешений. Не йняв віри своїм вухам. Далі озвався:

— Я теж ніби упізнав вас, але не наважуюсь назвати… Не віриться ще… Справді, це ви чи не ви?..

— І не називай. Вставай і підходь ближче. Я вже давно бачу, що ти сам… Що ж тебе привело сюди, Мікосе?

— Тепер уже хоч убийте, не повернусь донизу, поки не поговорю з вами… То це ви стріляєте з вежі?

І раптом він почув тихий сміх. Отой знайомий усьому рибальському селищу сміх, яким умів сміятися тільки Левко Пилипович — учитель з їхньої школи. І знову його голос:

— Та ти не бійся. Нічого тобі не буде заподіяно. Я певен, що ти прийшов сюди з добрими намірами. Я ж тебе добре знаю, Мікосе…

Давним-давно, ще хлопчаком, бував Мікос у цій вежі. Яка вона тоді була всередині, вже й не пригадує. Але те, що він побачив тепер, просто-таки приголомшило його.

В тисняві важких сірих стін стояв низенький круглий стіл. До стін притулилося чотири ліжка, застелені грубими солдатськими ковдрами. У нішах — бідони, дерев'яні та металеві скриньки, ще якесь начиння, одразу й збагнути важко, що до чого. Біля входу переносна похідна радіостанція.

Та найдужче вразили Мікоса Фасулаті