Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко
— Тю, що так близько? Дев’ятнадцяте? Епоху Великих географічних відкриттів не хочеш? — несподівано засміявся Єгор. — Ну ось сімдесят років нас за Берлінським муром і колючим дротом тримали, вже забули, як той закордон виглядає, глобус вчили тільки для понту, а тут пішла хвиля, наново відкриваємо світ. Ви відкрили Туреччину, а я ось — Грузію. І тепер ведемо колоніальну торгівлю.
Єгор не змовкав:
— У мене теж були схожі думки, але про сімнадцяте, коли читав біографію Даніеля Дефо. Ні, ти багато втратив, здичавів на борту. Почитай, як трапиться. Унікальний чувак. Не книжка, а готовий бізнес-план з пограбування голландських колоній Тихого океану. Та який там «Робінзон Крузо»? То вже для душі. Сама проповідь про переваги середнього класу чого варта. Але ж усі ці нудні сторінки пропускають, починають одразу з кораблетрощі на острові. А там — похвала стійкості капіталів, здобутих методичною щоденною працею, а не захапаних на дурняк, як прийшли, так пішли. Маніфест середнього класу. XVII століття! Поливати і стригти, і так триста років. Він торгував іспанськими винами, відучував багатих англійців від елю. Це було складно. Сам мандрував за товаром у Кадіс. Доводилось багато дегустувати, хе-хе. Мав панчішну фабрику й ферму для мускусних котів з острова Ява.
— А це ще навіщо?
— Парфуми. Він доїв, вже не знаю як, своїх котів і додавав мускус у парфуми для стійкості запаху. Був страховиком. Страхував ризики морських підприємств. У тому їх, первісному значенні — enterprise — зібралися кілька чуваків, накупили товару, найняли судно і вперед на Кариби чи в Індокитай торгувати. Нічого тобі не нагадує? Ось усі скаржаться на дикий капіталізм, а підйом тоді був непоганий — в рази, а не на нещасних п’ять відсотків, як у цивілізованому світі, де ходять твої похвилинні контейнеровози. Такий, як у нас на Грузію, одне слово. Лови момент, потім буде пізно, прийде цивілізація. Але і тонули кораблі часто — пірати, війни, ненадійні карти, те та се. Великий навар — великі спокуси. Тому вони й вигадали страхові компанії. Справжні страхові, які платять компенсацію в разі втрати вантажу, а не тільки внески з лошків-автомобілістів збирають, як наші. Що, вже заздриш? А кажеш, дев’ятнадцятому дзуськи. Ось Дефо й був таким страховиком. І збанкрутував, коли почалася англо-голландська війна, і всі застраховані кораблі водночас потопили голландці. 17 тисяч фунтів — тих ще фунтів! — боргу. Тоді 50 фунтів було пристойним для життя річним доходом. Ну це так, якби зараз він заборгував тобі пів-Керчі. По Аршинцево.
Єгор прокашлявся:
— До речі, ти знаєш, що отой хвалений Регістр Ллойда названо за назвою кав’ярні, в якій усі ті страховики, капітани та фрахтувальники збиралися? Ну, треба ж знати стан судна, коли страхуєш, ось вони між собою і перетирали цю справу. За кавою. Вони двадцять років вже збиралися неформально, перш ніж оформилися як товариство. А наші повторюхи бачать вже тільки сучасність, інспекторів у годинниках Ролекс, представницькі мерси лупаті, контори по всьому світу і чи не половину світового тоннажу в їх реєстрі. І починають мавпувати одразу з годинників і мерседесів, а не з посиденьок на каві. Карго культ.
Єгор розминав цигарку:
— Але про війну і борги. Коли він зрозумів, що комерсам треба знати все про війну, щоб вона менше в них жерла товарів і пускала по світу з торбою, він почав видавати «Воєнний вісник» чи якось так — перший англійський журнал, двічі на тиждень кров з носа, статті сам писав, тож став ще й першим англійським журналістом. Тричі стояв біля ганебного стовпа за наклепи в пресі. Ще той був писака. Перші платні статті, «джинса» — теж його винахід. Війна тривала ще десять років, і він десять років видавав свій журнал. В результаті той став таким впливовим виданням, що уряд викупив борги видавця в кредиторів, тільки щоб журнал продовжив виходити, а самого Дефо найняв у секретні агенти, і він створив Інтелідженс Сервіс, забезпечив роботою усіх наступних джеймсів бондів. Сам бухав у шинках з моряками й збирав відомості про заморські краї, племена, товари, морські шляхи і можливі прибутки. Звідти й довідався про Робінзона. І написав перший реалістичний роман, на хвилинку. Ні, унікальний чувак, згадаєш — і дихати легше.
Єгор запалив свої «Сальве»:
— Ти думаєш, мене не дістало все це? Увесь цей перманентний шухер і абордаж, яким є зараз наш бізнес? Я чого з флоту втік? Не хотів так і зотліти в офіцерській общазі, на тому боженківському дивані, одному на всіх трьох, і на мене з жінкою, і на дитину. Думав, квартиру куплю, буду кум королю. І таки вже купив, трикімнатну. Але дочки не бачу. Приходжу з фірми — вона ще спить. Вона йде до школи — я ще сплю. І так місяцями. Ти свою скільки вже не бачив — півроку? Ну ось я теж десь так. А я ж не в морі. То в Грузії, то в Москві, то в Києві. То бандити за мною женуться, то менти, то ось — фішка нового сезону — податкова наїхала. Є у вас у Києві такий собі Микола Янович, створив армію нових професіоналів. Ґрунтовно підійшов. Відчуваю розмах. Ти ось свого киянина бізнесюком зневажливо називаєш, ну, він же не в морі, ми ж моряки — такі, зневажаємо всіх, хто не в морі, а я так розумію, що всі стосунки з державою у вашому підприємстві закриває саме він. І життя в нього, повір, — куди там тому «Острову Скарбів»
