Робінзон Крузо - Даніель Дефо
Отак нагодувавши мого дикуна вареним м’ясом та юшкою, я вирішив почастувати його другого ж дня смаженим козеням. Я засмажив його над вогнищем, як це мені траплялось бачити в Англії. З обох боків вогнища я встромив у землю дві жердини, закріпив між ними поперечину, повісив на неї шматок козлятини й перевертав його, поки він не засмажився. П’ятниця нетямився від моєї витівки, а коли він покуштував мою печеню, то його задоволення не мало меж. Найкрасномовдішими жестами він дав мені зрозуміти, як подобається йому ця страва, і нарешті заявив, що ніколи вже більше не їстиме людського м’яса. Певна річ, це мене дуже втішило.
Другого дня я посадив його за роботу: загадав молотити та віяти ячмінь, показавши спочатку, як я це роблю. Він швидко зрозумів і взявся до праці дуже пильно, особливо коли довідався, що це робиться для того, щоб випікати з зерна хліб: я замісив при ньому тісто і спік хліб. Незабаром П’ятниця став справлятись з цією роботою не гірше за мене.
Оскільки тепер замість одного їдця я мав двох, то мені треба було збільшити своє поле та сіяти більше зерна, Я вибрав більшу ділянку землі й заходився обгороджувати її так само, як і попередні. П’ятниця не тільки дуже старанно, а й з явною охотою допомагав мені в цій роботі. Я пояснив йому, навіщо вона, сказавши; що це буде нове поле, бо нас тепер двоє і хліба треба вдвічі більше. Його дуже зворушило, що я так дбаю про нього. Він, як умів, старався мені розтлумачити, що розуміє, наскільки тепер, коли він зі мною, побільшало в мене клопотів. Він пояснив також, що ретельно працюватиме, коли я дам йому роботу і покажу, як її виконувати.
Це був найщасливіший рік мого життя на острові. П’ятниця навчився досить добре говорити по-англійському. Він знав назви майже всіх речей, про які я міг його запитати, і всіх місць, куди я міг його послати. Він дуже любив розмовляти зі мною. Отак знову знайшлося заняття для мого язика, що стільки років байдикував, —я маю на увазі вимову членоподільних „звуків. Крім утіхи, яку я мав з наших бесід, сама присутність цього хлопця була для мене неабиякою радістю, так припав він мені до серця. Щодня більше чарувала мене його чесність та щирість. Потроху я всією душею прихилився до нього, та й він полюбив мене так, як, гадаю, доти не любив нікого.
Якось мені захотілось дізнатися, чи не тужить він за батьківщиною і чи не хоче вернутись додому. А що на. той час він уже досить вільно володів англійською мовою і міг відповідати майже на всі мої запитання, то я спитав його, чи перемагало коли-небудь у битвах плем’я, до якого він належав. Він посміхнувся й відповів: «Атож. Ми завжди битись краще», — тобто завжди б’ємось краще, ніж інші, хотів він сказати. Потім між нами відбувся такий діалог:
Господар. Отже, ви завжди б’єтесь краще. А як же трапилось, що тебе взяли в полон, П’ятнице?
П’ятниця. А моя плем’я все-таки багато побило.
Господар. Але коли твоє плем’я побило їх, то як же сталося, що тебе забрали?
П’ятниця. Їх більше, ніж моє плем’я, в тому місці, де я був. Вони забрали один, два, три та мене. Наші побили їх у іншому місці, там, де мене не було. Там наші забрали один, два, три, велику тисячу.
Господар. Тоді чому ж ваші не визволили вас від ворогів?
П’ятниця. Ті повели один, два, три та мене й посадили в човен, а наше плем’я човна не було.
Господар. Гаразд. А скажи мені, П’ятнице, що роблять ваші зі своїми полоненими? Теж куди-небудь відвозять на човнах, а потім з’їдають, як ті, чужі?
П’ятниця. Авжеж, наші теж їдять людей; всі їдять.
Господар. А куди вони їх відвозять?
П’ятниця. Різні місця — куди захочуть.
Господар. А сюди привозять?
П’ятниця. Аякже, і сюди привозять. Різні місця.
Господар. А ти бував тут з ними?
П’ятниця. Бував. Там бував (показує на північно-західний край острова, що правив, очевидно, за місце зборів його одноплемінників).
Як з’ясувалося, мій слуга П’ятниця бував раніше в числі дикунів, що відвідували далекі береги мого острова, і брав участь у канібальських бенкетах на зразок того, на якому згодом і сам він опинився як жертва. Коли через якийсь час я набрався духу повести його на той берег, про який я вже згадував, П’ятниця зараз же впізнав місцевість і розповів мені, що одного разу, коли він приїздив на острів зі своїми, вони на цьому самому місці вбили й з’їли двадцять чоловіків, двох жінок і одну дитину. Він не знав, як сказати англійською мовою «двадцять», і, щоб пояснити мені, скільки людей вони тоді з’їли, поклав двадцять камінців один коло одного і попросив мене перелічити їх.
Я розповідаю про ці розмови з П’ятницею, бо вони правлять за вступ до дальшого. Після описаного діалогу я запитав його, чи далеко до материка від мого острова та чи часто гинуть їхні човни, перепливаючи цю відстань. Він відповів, що путь цілком безпечна і що жоден з їхніх човнів не загинув, бо там течія і вітер ранками завжди в один бік, а вечорами — в протилежний.
Спочатку я думав, що течія, про яку говорив П’ятниця, залежить від припливу та відпливу, але згодом дізнався, що вона становить продовження могутньої ріки Оріноко, бо саме проти її гирла лежить мій острів. А смуга землі на захід та північний захід від мого острова, яку я вважав за материк, — це великий острів Трінідад{58}, розташований на північ від гирла тієї самої ріки. Я ставив П’ятниці тисячі запитань про цю землю та її мешканців: які там береги, яке море, які племена живуть поблизу. Він дуже охоче розповідав усе, що знав сам. Розпитував я його й про те, як звуться різні племенат що мешкають у тих місцях, але дізнався небагато. Він правив одно: «Каріб, Каріб». Неважко було здогадатись, що він говорить про караїбів, котрі
