Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

літературі. Щоб це було не відкриття, а впізнавання, тільки і всього. Саме підготовка до мандаринового сезону того року привела мене восени до Феодосії. До Єгора і його фірми в гості. А потім трапилась одна бандитська історія — і мене мусили сховати на декілька днів, щоб вляглося. І сховали в старому татарському будинку на схилі гори з видом на море. Будинок неопалюваний, вода лише дощова — в глиняному глечику на людський зріст, вкопаному посеред двору. По шибках колись стріляли з кулькового пневматичного пістолета, і зараз у них свистів зимний вітер з моря. Декілька разів на день відмикали віялом струм, але замість свічки в мене був турецький ліхтар на акумуляторах з радіо та годинником в тому ж корпусі, щоб двічі не вставати. В будинку було лише одне ліжко, вкрите строкатою ватяною ковдрою з клаптів, і лише одна книжка на тумбочці. Ви, мабуть, вже здогадалися, що це був саме «Мобі Дік», і що відкрився він одразу на розділі «Готель „Китовий фонтан“», де головний герой спить у неопалюваному номері саме під такою ковдрою та ще й в одному ліжку з гарпунером-канібалом?

Я прочитав «Мобі Діка» за два дні, не вилазячи з-під тої ковдри. В сутінках ховалися по кутках татуйовані матроси-людожери й відгонило спермацетом. Шторм прибився, бандити попустилися, а я все читав і думав, що зі своєю книгою людина просто не має шансів розминутися. Рано чи пізно та книга її вполює і загарпунить, це лише справа часу.

Отож я ще з осені пам’ятав, під якою цеглиною в паркані лежить ключ від хати-читальні імені Мелвілла, і що в пробиту кулями шибку гарно видно з гори усю гавань. Коли тікаєш з судна — це важливо: зняти найдешевший готельний номер, не рипатися, сидіти, дивитись на порт і чекати, поки твоє судно піде в море без тебе, а потім вже здаватись місцевій владі. Це мені пояснював мій колишній начальник радіостанції, який таким чином тікав зі свого траулера в Луанді, Ангола. Ну ось і мій готель для такої нагоди. Місця треба знати. Добре, що не в Луанді — кажуть, найдорожчий порт світу для іноземців. Поруч з «Нерпою» стояло якесь судно-кабелеукладач. Повністю темне. В нас же світилися ілюмінатори в кают-компанії та капітанській каюті. Не спиться Накладному щось. Ну, й добре, а я посплю. Нарешті я нікуди не поспішаю.

* * *

— Так і знав, що ти тут, — сказав Єгор. — Зранку був у тебе на судні, Накладний психує. Просив тебе знайти. Що там у вас трапилось?

— Отже, йоханий бабай, — почав переповідати Єгорові те, що читачеві вже відомо. Спросоння я лаявся кволо і невинахідливо, тож майже не було чого забивати зірочками.

— Гроші за рейс в тебе? — уточнював Єгор.

— В Накладного в сейфі. Печатка фірми у мене, договір на пальне на фірму, а не на судно.

— Ну, були б гроші. Наші мічмани з бази продадуть йому чорта лисого, а не тільки дві тонни пального.

— Ну, це навряд. Він до такого не звик. Все за накладними. За законом. Я не знаю, де він так зберігся усі ці роки. А механіки мої заточені тільки здавати пальне наліво, а не бігати містом і шукати бензовози під нафтобазою. Цим завжди займався я. Хоча, звісно, біда навчить. Можуть і без мене забункеруватися. Мій диплом радіооператора теж на борту. Можуть змухлювати з судновими ролями в портовому нагляді, щоб дали відхід. Але махлював і підписи підроблював теж завжди я, у Серьоги був почерк, як у фармацевта. Але плювати. Підуть — так підуть. І головне ж, у суботу-неділю бучу затіяли, я нікого зі своїх компаньйонів видзвонити не зміг. Одесит десь на дачі на Дністрі, киянин десь у відрядженні в Запоріжжі. Моя справа — затримати судно до понеділка, а там вже розбиратися.

— Якось рано ви почали ці розборки, — сказав Єгор. — Розбиратися, хто козел, хто правильний пацан, треба починати тоді, коли всі вже з грошима. Справу зроблено, скарби поділено. Отоді й треба влаштовувати срачі, що хтось там щось недопрацював чи взагалі забив болт, і всі через нього вигрібали. Все у вас не як у людей.

Я промовчав. Про те, що все у нас, не як у людей, я вже чув місяць тому від Серьоги. Але з іншої нагоди.

— До речі, в гавані в будь-який момент можуть розпочатися маневри. Ну, такі собі, невеличкі навчання по боротьбі з бойовими плавцями, скажімо. Щоб вхід перекрили протичовновими сітками і бонами. Звісно, в суботу це важко організувати, але можливо, май на увазі ще такий аргумент. Ви скільки своїм матросам платите за добу?

Я сказав скільки.

— О, ну зовсім по-божеськи. Але я завжди казав нашим розумникам, скільки вовка не годуй, він страйкує, не в окладах щастя… Розбалувані ви, одесити. Мої отримують вдвічі менше. Ну, теж, звичайно, бузять і вимагають прибавки іноді. Так я тоді просто ставлю судно в ремонт на місяць, на їх жебрацький державний оклад. І — як рукою знімає. В рейс давай! На грузинах своє візьмуть. На погрузках зароблять. Ось ти що куриш? Досі «Біломор»? Я теж — папіроси «Сальве». А мої чортяки вже звикли курити тільки «Честерфілд». Так що не хвилюйся, навіть якщо всіх своїх захочеш замінити, черга феодосійських моряків стоятиме від причалу до прохідної порту. Якщо захочеш бути злим босом, нехай твої розумники самі до Одеси і добираються. Якщо добрим — можемо винайняти їм навіть автобус. Не проблема. Так що давай, дивись. Рішення за тобою..

— Так отож, — сказав я. — Складне це діло. Вирішувати. Знаєш, чого Серьога звалив? Сіли ми вибирати типовий контракт за підручником, був у нього такий, поцупив ще в Морській академії своїй. Балтайми там і бербоут-чартери усілякі. А нам у наших реаліях все не підходить. Усе якось занадто крупно і глобально. А тоді таки підібрали один договір. Наче для нас писаний. Англійський. «Публічний перевізник»