Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Жодної кулі не випустить повз ворога. Стрілятиме так, щоб бу» ло напевне, без промаху.

А ще є три гранати. Це, як кажуть, буде на закуску. Як уже не лишиться жодного патрона. Гранатами він теж не промахнеться. Кожну з них кине в саму гущу ворогів…

Дивно, чому ж гітлерівці не йдуть в атаку? Чому не з'являються в небі їхні літаки і не б'є артилерія?..

Гаряче кримське сонце, хоч і повернуло з обіду, але палить нещадно. Від розбитого приміщення школи на землю лягла тінь — єдина тінь на увесь широкий степ навколо! — і до неї, в її прохолодний захисток, уже потяглися деякі поранені.

Важко звелася з землі Іліта Даурова. Нетвердо ставлячи ноги та погойдуючись, вона теж попленталася до школи.

До неї підійшов Енвербек Азієв, узяв за руку:

— Допоможу тобі, Діко. Ти ледве на ногах стоїш.

Вона відмовилась:

— Я сама… Фашистів пильнуй.

З надією поглядали в бік Севастополя: може, з'явиться Ліда Нефьодова чи ще хтось з водою? Як вона зараз потрібна, ота вода! Хоч би для поранених!..

Але сухий і жовтий степ — пустельний. Тільки гаряче прозоре марево — схоже на воду хвилями перекочується по ньому. Вщерть наповнена спекою тиша нависла над землею. Здається, що оця гаряча важка тиша окутала весь світ.

Її нагло розколов рев моторів.

Залізний, брязкітливий рев народився ніби з самої тиші і швидко наближався, дужчав, поглинаючи її.

Три танки з чорними хрестами на сірих броньованих бортах повним ходом мчали по вузькому розбитому шосе.

Так ось чому німці не полізли в чергову атаку! Вони вирішили спершу послати оті залізні потвори, які б з ходу прорвали лінію оборони і розчистили піхоті шлях на Севастополь.

Танки мчали не в ряд, а один за одним, бо дорога була дуже вузька, а обіч неї спадали круті схили.

У оборонців не було протитанкових рушниць — мабуть, про це вже знали й фашисти, — тому броньовані страховиська нічого не боялись.

Валерик швидко оглянувся довкола, оцінюючи ситуацію. Він був найближче до шляху, танки йшли просто на нього!..

Валерик вихопив із-за пояса свої три останні гранати. Глянув біля себе туди-сюди: чим би зв'язати їх? Від порожнього дерев'яного ящика з-під «лимонок» відірвав шматок дроту, міцно скрутив ним гранати докупи.

Він не став ждати, поки танки підійдуть близько до окопів, а кинувся їм назустріч.

Зненацька на передньому танку задрижало дуло кулемета, сліпучо-білі вогняні жала пронизали повітря…

Валерик упав, ніби зачепившись за щось ногою. Пальці випустили гранати. Уже лежачи на землі, він відчув вогняно-пекучий біль у правому плечі, побачив кров на тільнику і зрозумів, що куля пронизала йому груди біля правого плеча.

А танки тим часом наближались. Від їхнього гуркоту стугоніла й дрижала земля.

— Не пройдете, я ще живий… — хотів вигукнути Валерик, але голосу свого він не почув, бо груди його хлипко хапали повітря, а губи вже не слухались.

І все-таки він ще звівся на ноги. Затиснув гранати в лівій руці, пішов назустріч танкам. Тут же зрозумів, що лівою рукою не докине або кине не точно. Тоді він, стогнучи від болю й люті, підняв і праву руку, обхопив гранати всіма десятьма пальцями і, зібравши останню силу, кинув в'язку під гусениці переднього танка.

Гримнув вибух.

Підбитий танк завертівся на одному місці.

Валерик уже не бачив, як його друзі запалили пляшками з горючим і два інших танки, не бачив, як брали в полон танкістів.

Останнє, що промайнуло в його свідомості, то було обличчя Іліти Даурової, його Діки, його друга і матері… Вона нахилилась над ним, стоячи на колінах, обхопила руками, притисла до себе й розпачливо та незв'язно викрикувала:

— Валерику!.. Вовчику!.. Ти чуєш мене? Глянь, он горять танки!.. Це я, Діка, Іліта! Ти чуєш мене?..

До неї підступив Гобаладзе, торкнувся плеча:

— Він уже не чує, Іліто… Заспокойся…

Вона глянула на капітана якось дивно — недовірливо й вороже. Здавалось, зараз крикне: «Як ви смієте? Це ж — Валерик!.. Наш Валерик!..» Але він не дав їй нічого сказати, а тихо і виразно промовив:

— Іліто, він уже мертвий.

Даурова, нарешті, збагнула, що сталося, і нестримно заридала. Біля неї стояли Гобаладзе, Енвербек Азієв, її бойові друзі, солдати і матроси, але ніхто не втішав її. Хай виллє слізьми своє горе. І їхнє горе.

Вони бачили, як Іліта стала розв'язувати піонерський галстук на грудях Валерика. Акуратно розгладила його долонями і почала складати вдвоє, вчетверо…

— Що ти хочеш робити, Іліто? — запитав Азієв.

— Я збережу Валериків галстук.

— Його галстук належить усім нам, — промовив Азієв, м'яко поклавши руку Дауровій на плече. — Ми його вивісимо на найвиднішому місці, і він буде для нас як прапор.

Вона подумала трохи й віддала галстук Азієву:

— Ти правильно кажеш, Енвербек… Он у вікні школи вивісь. Його буде всім видно…

Увечері, як стемніло і настало коротеньке затишшя, Валерика поховали тут же, біля школи, де вже майорів його червоний галстук. Могилку обклали кам'яними плитами і на одній з них написали:

«Тут похований піонер-герой

ВАЛЕРІЙ