Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

це голосування було чогось варте. Ну, от з якого дива? За капіталізму голосують лише акціонери. Навіть в радянські часи один дуже вредний старпом, до речі, земляк, любив повторювати: «Вирішувати на загальносуднових зборах, яким курсом йти судну, ми не будемо!». Це був нонсенс, як не крути, хоч радянський, хоч капіталістичний. Я вже був таки бувалий вискочень: піднімав заколоти на борту і їх вгамовував, міг пояснити, чим заколот відрізняється від страйку за голландським законодавством (наш Статут такого сором’язливо не передбачив), витримував тривалі страйки проти судновласника в закордонних портах і кількома репліками переконував не робити цього, коли всі збиралися застрайкувати. Просто казав, що треба закупити побільше рису на турецькому базарі, бо коли закінчиться пальне дизель-генераторів і потухнуть холодильники, харчуватися доведеться тільки кашею з казанів. І страйк чомусь припинявся, не розпочавшись. Крикуни думали: страйк — то швидко. Та всякого було. Але капітан-заколотник — то якось не вкладалося в шаблони мого досвіду і пригодницької літератури. Ти ж і так капітан, навіщо заколот? Ну, Серього, я тобі це ще пригадаю. Хоча Серьога-то тут був при чому? Він за два роки на «Нерпі» не провів жодних зборів.

Цього разу був один голос проти — мій. І один утримався —… куховарки Жені. А я ще стояв і загадував: ну, ось як матрос Роберт скаже, так і буде. Це не той бородатий матрос, що з пальмою. Той Толян. Цей — типовий такий, як розрив шаблону, одеський кучерявий очкарик, якого простіше було уявити на заняттях зі скрипки, ніж на палубі. Але прокачаний такий ботан, жилавий. Років десять, як скрипку покинув і по блату влаштувався матросом. В Одесі все роблять по блату, навіть на сміттєвозах працюють. Роберт ніколи не бузив і не горлопанив, мовчки гарував і добре рахував гроші. На палубі, так на палубі. На стерні, так на стерні. На вигрузці, так на вигрузці. І ось Роберт — за. Тобто проти. А Женя утрималась. Це треба було обміркувати. Я підвівся і мовчки пішов на ніс у свою каюту. Переодягнув штани й куртку, взяв з шухлядки свій паспорт моряка і скільки там залишалось грошей від Батумі, й пішов собі на берег, ні в кого не питаючи дозволу. Буза так буза. Подивимося, як ви в рейс без радиста підете. І без пального. З нафтобазою домовлявся таки я.

Це теж було не за правилами. Радянські капітани та їхній гідний представник Накладний звикли, що моряки дають драла на берег у закордонних портах, а не в рідних. Але раз уже все в цьому рейсі пішло не за правилами, тримайте таке. Вам теж не варто булки розслабляти. Адью.

Мені було куди податися у богохранимій Феодосії. На мене чекав готель «Китовий фонтан», як я його називав.

* * *

Книжки не знаходять нас зненацька. Ось і «Мобі Дік» Германа Мелвілла полював за мною щось із десяток років.

Неможливо цікавитися мариністикою і не наштовхуватися на згадки, алюзії й прямі цитати з «Мобі Діка».

Ось читаєш собі критику на такого собі Курта Кламана «В дикому рейсі», і критик, звичайно ж, не втримається від зауваження, що ця історія про ірського кочегара-короля і величезну рибу-молот, яка переслідує його морями, — переспів Мелвілла. Чи там, скажімо, герой Конецького, що, як Йона, живе в шлунку кита, але відмовляється звідти виходити, бо навпаки — сховався туди від світу — це теж данина мариністів Мелвіллу.

Отож, що це одна з найвеличніших книжок американської літератури, а можливо, й людства взагалі, я собі добре затямив, але якось все не виходило її почитати. То шрифт дрібний, то бібліотечний абонемент прострочений, то інших справ до дідька, ось хоч би мандаринками торгувати чи шоколадками.

Втім, справи чомусь не заважали читати мені інші романи Мелвілла, ті ж «Тайпі», «Ому» та «Білий бушлат».

Останній, до речі, сприяв тому, що в американському військовому флоті скасували тілесні покарання. Мелвілл мотивував це в книзі протиставленням з російським військовим флотом. Мовляв, там пани дають канчуків своїм кріпакам, а нас, вільних людей, по якому праву деруть, як Сидорових кіз? Але то таке. Просто підстава задуматися, що менш відомі й забуті книжки, можливо, більше змінили світ, ніж усі шедеври літератури. І гарна відповідь усім літераторам, які переводять папір «для вічності». Вічність — дама з витребеньками, їй не вгодиш. Мелвілла ось теж ледь не забули.

Схвальні відгуки критиків на перші романи надихнули його все покинути й піти на творчі хліби, намагатися жити за гонорари й писати романи, як скажений принтер — роман на півроку. «Редберн», «Білий бушлат», «Беніто Серено». Але все це були тільки спроби підступитися до «Мобі Діка». Величного, як айсберг, і мудрого, як Біблія, перекладена сленгом нантакетських китобоїв. Якого сучасники геть не зрозуміли, рознесли на друзки, змішали з лайном і пострибали на кістках — розгромили взірцево. Мелвілл образився і пішов працювати митником у нью-йоркському порту. Митнику писати історії для розваги публіки вже було не з руки: контрабандисти засміють, тож він продовжував писати під псевдонімами, але теж марно. За сорок років від виходу роману до смерті автора продалося щось із дві тисячі примірників «Мобі Діка». Сумно знайомий українським літераторам тираж. Ніщо не вказувало на те, що через сімдесят років його врешті-решт прочитають, і зрозуміють, і відкриють, що Мелвілл був провісником дикого капіталізму, усіх тих Вандербільдтів і Морганів, шалених капітанів промисловості, для яких важило лише рейсове завдання за будь-яку ціну і золотий дублон, прибитий до щогли, що зрештою зробило Америку Америкою, покривши її залізничними коліями, металургійними заводами, бавовняними фабриками, зерновими елеваторами й хмарочосами. Читачі наздогнали роман лише через сто років. І ось тут вже розпробували: «Мобі Дік» став найцитованішим романом двадцятого століття.

Ось і я все не міг наздогнати того білого кита, «Мобі Дік» все якось не траплявся під руку. Та зі своєю книгою розминутися неможливо. Виявляється, «Мобі Дік» лише очікував, поки мене поносить світом по хвилях і я зазнайомлюся з сучасними капітанами ахавами в житті, а не в