Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

— Ну, гаразд… Тільки дивись, будь обережним.

Валерик поклав біля Даурової свій автомат, гранати, схопив дві порожніх сумки від боєприпасів, перекинув легке гнучке тіло через бруствер і покотився вниз з крутого схилу. Його друзі в окопах тільки охнули: що ще придумала ця гаряча голова?!

А Валерик уже внизу, серед мертвих. Переповзає, відстібує повні патронташі, кладе в сумки й за пазуху, набиває патронами кишені. Бере у своїх і в фашистів. Адже в багатьох оборонців є й трофейні автомати.

Літаки ще скаженіють угорі. Одні відлітають, інші прилітають. І не шкодують бомб.

Валерик дереться вгору до своїх. Повзти незручно, важко, бо, мабуть, з пуд металу на собі тягне. Не тільки патрони та автомати, а ще й кілька дисків прихопив. Він важко дихає, тільник на ньому мокрий, прилип до тіла. Але на серці радісно.

Ось він уже в окопі. Висипає свої трофеї на землю:

— Беріть, хлопці, розбирайте. А я зараз ще…

— Може, досить? — уже не наказує, а ніби радить, ніби просить Даурова. Вона й сама не сподівалась, що Валерикова вилазка буде такою врожайною. А тепер побачила, скільки боєприпасів приніс, то аж повеселішала. Всі бійці теж хвалять хлопця:

— От герой! Справжній Гаврош наш севастопольський!

Тим часом літаки відбомбились. Вдарила ворожа артилерія. Німці не зраджують себе, як виробили тактику: авіація — артилерія — атака, так її й тримаються, незважаючи ні на що, здійснюють її з дивовижною точністю.

В одному тільки вони не можуть добитись точності: ніяк не візьмуть висоту. Кинуться на наші окопи, залишать на схилі трупи солдат і офіцерів і відкочуються в своє розташування як пес, що ховається після бійки зализувати рани.

— Оце, поки їхня артилерія б'є, я ще раз… — каже Валерик?І вже знову котиться вниз. Ворожі снаряди падають в районі оборонних ліній, і Валерикові вони не страшні. Йому треба боятись тільки ворожих снайперів… Ось уже, видно, якийсь помітив його, бо куля вдарила об камінь зовсім рядом і зафурчала відлетівши рикошетом.

Але Валерик знає, як обдурити снайпера. Він бере з землі каску, кладе її на камінь так, щоб вона ледве виднілася, а сам не підводячись, відповзає вбік. На цей раз снайпер не промахнувся. Збита кулею каска покотилася по землі. Це — добре Снайпер подумає, що влучив у живу ціль.

А Валерик уже порається в іншому місці, тугіше набиває сумки зарядженими дисками, пхає за пазуху наповнені патронташі, гранати. Але треба поспішати. Артобстріл ось-ось закінчиться. А до того, як німці підуть в атаку, треба бути на місці.

І він, хитруючи, петляючи рівчаками та ущелинками, щасливо дістається до своїх окопів.

Там уже тривога: довго немає Валерика! А коли побачили його біля себе, — товстого, незграбного й такого рідного, — то аж обнімати почали. Лають за те, що так одчайдушно ризикує собою, але та лайка на похвалу схожа.

Розібрали патрони, диски, гранати, знову кожен зайняв своє місце.

Прийшов з КП Гобаладзе. Похмурий, лютий, аж з лиця чорний. Він нічого не приховує від своїх бійців. Навпаки, говорить всю правду, хоч вона й дуже гірка.

— Просив у Жиділова поповнення, але поповнення не буде. Наказав тримати рубіж тими силами, що є… Людей зайвих немає. Ясно?..

— Ясно… — Бійці іншого й не чекали. — Самі розуміємо…

— Боєприпаси витрачайте економно. Але й себе бережіть. Не забувайте, що кожен з вас за взвод воює… За роту!..

Вже цілу годину кипить бій.

Фашисти наступають колонами. А відкочуються, як перелякана отара овець. Одначе атак не припиняють. Видно, вирішили будь-що вибити захисників міста з окопів.

Севастопольці маневрують, швидко й непомітно для ворогів перебігають з місця на місце, стріляють то поодинці, то групами, і ворог ніяк не може збагнути, де в них найслабше місце оборони, щоб саме туди вдарити.

Не стало мін. Мало, зовсім мало залишилось патронів і гранат. Тому кожен стріляє тільки тоді, коли твердо переконаний, що не промахнеться. Жодна куля не повинна пропасти марно!.. А гранати притримують. Вони ще знадобляться!..

Бійці вже ледве тримаються на ногах від перевтоми. Очі у всіх хворобливо блищать. Обличчя чорні від гару і пилу. Голоси захриплі. Та вони вже й на людей не схожі — обірвані, чорні, закривавлені, обмотані брудними бинтами, з зарослими обличчями.

Але — стоять!

Поранені не просять допомоги, бо знають, що ждати її немає звідки. Іліту Даурову вдарило осколком у голову. Вона сама собі перев'язала рану. Але невдало. Кров просочується крізь марлю, і на неї густо осідає гарячий пил. Біль туманить їй мозок, сліпить очі. Але вона не залишає окопу, а разом з іншими перебігає з місця на місце, ретельно цілиться, стріляє і щось викрикує по-осетинському, може, сама того не помічаючи.

Нарешті атака фашистів знову захлинулась.

І тоді знесилене тіло відмовилось підкорятися мозкові. Даурова лягає грудьми на бруствер, і здається, що вираз обличчя у неї до всього байдужий. Вона мовчить, тільки водить запаленими очима туди й сюди… Вона бачить, що там, унизу, фашисти перешиковуються. Виходить, знову будуть атакувати. В котрий це раз?… Давно вже й лік загублено тим атакам.

Лежать і бійці, відпочивають, важко хапають гаряче повітря широко відкритими ротами. Ждуть… Кожен знає, що тут, на оцьому місці, йому треба битися до останнього патрона. А якщо доведеться загинути, то в жорстокому бою.

Кожен це знає. Але ні в кого в очах не видно страху.

Ніякого страху не відчуває й Валерик, хоч йому теж добре відомо, який його тут може чекати кінець. Він відкрив диск і лічить патрони. Один,