Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Юліан Радзікевич

І захитався на лаві, немов переступаючи з ноги на ногу.

Кульчицький аж губи відчинив, слухаючи цих слів.

— “Ах, ти баламуте несовісний!” — повторяв у своїх думках.

Але Пошивайло похитав головою.

— Вас сам гетьман на інше діло вибрав, тож він не погладив би нас по головці, коли б ви ось тут на довший час застрягли. Ні, вам треба туди, куди гетьман звелів. Тільки людей можете собі підшукати самі, не чекаючи на полковника. Всюди тут тепер люду багато: у Михайлівці маєте дві сотні, в Мурахві стоять три, три в Шаргороді, три в Красному. Та ще мають нові сотні прийти. Адже майже кожне село тут військом тепер обсаджене. Людей є з кого вибрати.

— Що полковник задумує робити, стягаючи ось так сотні? — спитав Кульчицький.

Пошивайло бистро поглянув на Кульчицького, потім перевів погляд на Криницького, похилив голову, подумав хвилину і відповів:

— Полковник має велике довір’я до вас, мабуть тому, що сам був бурсаком. Так ось, панове, ви знаєте, що ми кожної хвилини можемо сподіватися ляхів. Коли ж ми не можемо на них вдарити, то треба бодай дати їм таку відсіч, щоб попам’ятали.

— А чому не вдарить на них?

— Гетьман?

— Не хоче, щоб називалось, що ми розпочали війну.

— Ось як! — кликнув Криницький.

— Значить — говорив Кульчицький — ми мусимо чекати на них, аки та курка з курчатами на яструба, що може впасти на неї, коли тільки захоче.

— Так виходить.

— Я цього ніяк не можу зрозуміти — вдарився по чолі Криницький.

— Не токмо цього, Петре, не токмо.

— Грицю!

— І по голові не бийся, албовем можеш легко втратити і ті mentis останки, що ще якимось чудом залишились і які тобі в настоящеє врем’я, як сам ти це гаразд знаєш, конечні є.

Козаки зайшлися грімким сміхом, а Пошивайло заговорив:

— Вірте мені, панове, що я з душі-серця прийняв би вас у мою сотню, бо з вас славні парні, і справді дуже жалую, що вас мати не можу.

— Дякую тобі, пане сотнику. — Кульчицький підвівся і вклонився Пошивайлові.

— Заходить пущення. Хотів би я, щоб ми зійшлися всі разом і погуторили, але не знаю, чи хтонебудь буде мати охоту на гутірку.

— Чому?

— Не чули? Полковниця захворіла. Виїхала колись то разом із полковником уранці з Брацлава, але вже сполудня треба було її саньми назад відіслати в Брацлав.

— Що сталося?

— Не знаю. Климовський був із нею. Полковник, як ніч, темний. Але нічого не говорить. Ось і кожний тепер жде на вістки з Брацлава і не має охоти на ніякі розваги. Ви знаєте, панове, чим для нас наша полковниця, і як кожний із нас її в серці носить.

Як поверталися бурсаки на квартиру, Кульчицький не відізвався ні словом. З обличчя Криницького щезла усмішка, яка говорила, що він такий задоволений із життя та з себе.

Ввесь четвер зійшов Нечаєві на роботі.

Ще перед обідом наспіла сюди, до Шаргороду, яланецька сотня із своїм сотником, попом Іваном на чолі, що то скинув у перших днях повстання попівську рясу та перемінив її на чорний жупан.

Коли перед трьома роками ціла країна горіла живим вогнем повстання і польські пани разом із князем Вишневецьким не могли цього вогню вгасити, хоч як не жаліли людської крови, його жінка й діти попали в руки княжих наємців.

У хвилині, коли він знайшов своїх найближчих, вони вже були поза межами болю й терпіння. Три малі могилки виросли на місцевому кладовищі і в більшу з них, разом із вірною дружиною, закопав піп Іван і свою попівську рясу. З того часу ніхто не бачив усмішки на устах яланецького сотника, Попа Івана. Ніхто не назвав його його власним назвищем. Для кожного він був Піп Іван, сотник найдальше від полку віддаленої сотні, правда, не найчисленнішої, але засобленої найкращими кіньми, добре озброєної, готової на кожний кивок свого сотника, грізної в бою та жорстокої понад усяку міру для переможеного.

Сотня відбула похід із-під Бердаші, майже не відпочиваючи, тож Нечай відіслав її разом із її понурим сотником до поблизької Дерев`янки, щоб могла дати коням відпочинок, і казав Попові Іванові ставитись до себе наступного дня по нові прикази.

Сотня відійшла на визначені квартири так тихо, справно, як і заїхала до Шаргороду. Без жартів, без сміхів, без козацьких вигуків, без залицяння до цікавих дівчат, без бубнів і бандур, наче не тільки сотник, але й усі козаки в сотні поховали свою радість та свої сміхи десь там у малих могилках на далеких, по широкому краю розкинених кладовищах.

— Страх, що за люди! — зауважив Байбуза, коли сотня відходила до Дерев’янки.

— Ніби на похорон прийшли, не на війну, — додав Житкевич. — Я не хотів би...

— Але все ж таки, це одна з найліпших сотень у полку! — перервав Нечай. — А бачили ви Попа Івана в бою?

— Я бачив — говорив Байбуза. — Йде, наче пяний, не дбалий ні на шаблі, ні на кулі, ніби справді нарошне кидається так у вогонь, шукаючи смерти.

— Під Збаражем, як його сотня йшла на польські окопи — відізвався Гавратинський — то від стрільного диму світу не було видно. Люди бігли, крилися, хилилися, падали, зривалися, знову падали, заслонювались від ворожих куль, чим хто міг, тільки він ішов прямо, поволі, твердо, не звертаючи