Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач
Стоїть бойова дорога десятка!
До Валерикових вух долітає пісня, тиха і мрійна. То знову співає Діка, Іліта Даурова. Співає осетинською мовою. У неї багато пісень. Безліч… Бо вона сама їх складає.
Не сильний, але чистий грудний голос пливе мов на хвилях прозорого серпанку, що тече й гойдається над гарячою землею. Про що вона співає зараз?.. Може, знову про те, що кожному на цій севастопольській землі треба бути до кінця відважним. А може, згадала свою гірську красуню Осетію і розмовляє з нею щирою піснею…
Підійти б до Іліти та попросити, хай перекаже. Вона це завжди робить охоче, коли Валерик попросить. Але ні, не треба їй заважати, бо то співає саме серце відважної і ніжної горянки. Може, в тій пісні вона знаходить нову силу та наснагу…
Але як же хочеться пити!
Хоч би ковточок води! Хоч би відчути її смак у роті!..
Та про це й думати зараз не варто. Ніхто не має права залишити свій окоп навіть для того, щоб дістати води. Капітан Гобаладзе зібрав в один загін усіх, хто лишився і хто ще може тримати зброю. Тепер нема вже ні рот, ні взводів. Кожна людина — і взвод, і рота…
Всі думки відлетіли геть. Валерик примружує очі, вглядається в далечінь. Мариться йому, чи що?.. Якась постать бовваніє там, де стоять на околиці самітні мовчазні хатки. Іде, наближається…
Валерик приклав долоню дашком до лоба. Постать усе ближче й ближче. Ось уже й обличчя розрізнити можна…
Та то ж — Ліда Нефьодова! Вона і вчора приходила, допомагала евакуювати поранених. А коли назавжди прощалася з Мамедовим, гірко і тяжко плакала, ні від кого не ховаючи сліз і свого горя. Та й навіщо ховати? Хіба не знали, що вони кохали одне одного? Знали і раділи тому коханню… Мабуть, вона й зараз іде, щоб побути на могилі Мамедова, походити по тій землі, де ступали його ноги…
— Здрастуй, Балерину, — привіталася тихо.
— Здрастуй, Лідо…
На плечі в неї на мотузку висить автомобільна камера.
— Води вам принесла, — втомлено сідає Ліда на землю і спускає ноги в окоп, витирає косинкою лоб, щоки й тоненьку засмаглу шию.
— Ох ти!.. — очі Валерикові наливаються живим радісним світлом. — Товаришу лейтенант, Ліда води принесла!..
Підійшла Даурова:
— Спасибі тобі, Лідо. Бо гинемо від спраги.
Від окопів потяглися хлопці, почувши про воду. Але Даурова зупинила їх:
— До гурту не збирайтесь. Зараз усі нап'єтесь.
Бійці слухняно повернули до своїх місць. Поки відсутній Гобаладзе, його заміняє лейтенант Іліта Даурова.
— Напийся сам і понеси всім, — каже вона Валерикові.
— А ви ж… Діко?
Вона сумно посміхнулась до хлопця:
— Вистачить і мені… Небагато нас залишилось…
Але Валерик не пішов від Даурової, поки вона не напилась. А тоді вже й сам напився, повісив камеру на плече і з алюмінієвим кухликом у руці пішов уздовж окопів.
Та не встиг обійти всіх. Знову — ворожі літаки. Кинувся до свого окопу.
Коли прибіг, Ліди вже не було, мабуть, одразу ж і пішла. А Даурова кричала Валерикові:
— Швидше ховайся! І не висовуйся!..
Зверху пілотові важко розгледіти вузенькі зигзаги окопів, замасковані гілляччям, сухим бур'яном та камінням. Тому бомби лягали не точно, осторонь, але все ж так близько, що земля двиготіла, а осколки та каміння лопотіли по землі убивчим дощем.
Буде, як завжди: авіаналіт, артилерійський обстріл і — чергова атака. Треба приготуватись. Валерик перевірив гранати, автоматний диск з патронами… Гранат — дві. Диск лишився один. Мало!..
Та хіба тільки в нього мало?.. Он Богомолов нарікав, коли Валерик приніс йому води:
— Краще б патронів оце нам підкинули.
— Може, тільки на один бій і вистачить, — підтримав його інший боєць, що був поблизу. — А як добрий бій, то… — І скрушно покрутив головою.
Гобаладзе пішов на КП. Ясно, чого пішов. Просити мін, патронів, гранат. Та, мабуть, даремно. Жиділов і сам знає, що голими руками багато не навоюєш. Знає. Але де він візьме той боєприпас?
І раптом зринула думка. А що, коли?.. Що, як справді?.. І Валерик, пригинаючись, біжить окопом до Іліти Даурової.
Присів біля неї навпочіпки, намагається перекричати гуркіт вибухів:
— Товаришу лейтенант! Дозвольте спуститися вниз, патронів назбирати!..
— Що? Що? — Даурова не дочула чи не зрозуміла.
— Туди, вниз! — показав Валерик. — Патронів немає! А там у мертвих забрати можна…
Даурова якийсь час думає, зімкнувши, на тонкому переніссі густі чорні брови. Потім сердито відповідає:
— Смерті собі шукаєш?.. Не дозволяю!
Валерик спершу навіть не повірив. Чому-«не дозволяю»? А як же без патронів атаку відбивати? Хіба він тільки для себе? Для всіх! І для неї — теж!..
— Якої смерті, товаришу лейтенант?.. Тут, в окопі, гірше сидіти… Поки їхні літаки відбомблять та артилерія відстріляється, а я й обернусь кілька разів… Бо коли в атаку підуть, то пізно буде… А стріляти чим?..
«Справді, чим стріляти?» — думає й Даурова. У неї ж у самої тільки два набитих диски лишилося. Хіба їх надовго вистачить?..
Але ж і Валерик ризиковане діло задумав! Фашисти сидять у своїх окопах напоготові і тільки помітять хлопця, одразу ж на мушку візьмуть.
— Боюсь я за тебе, Валерику, — сказала вже не так твердо.
— Та ви не бійтесь, Діко, — перейшов на інтимний тон Валерик. —
