Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

Яремко лежав і відчував, як чайка мчить по хвилях. До нього у схованку долинав свіжий запах річкової хвилі, яка, зачіпаючи за борт чайки, розліталася на дрібні водяні бризки, що шерхалися об смолисті дошки: шерх! шерх!

Швидко йде чайка, мабуть, добрий попутний вітерець!

Цікаво, чи довго він проспав у цій схованці? Може, вже обід, а чи й вечір? Тоді скоро — море.

Може, вилізти на світ та розповісти Клюсикові про те, що хтось лазив уночі по чайці?

Але ж Клюсик мусить теж пам'ятати про Яремка. Якщо можна буде, то він, певно, сам загляне до схованки.

Хлюп, хлюп… Шерх, шерх…

Яремко потихеньку перевернувся на другий бік і заснув знову.

— А ти що тут робиш? — почулося раптом над самісіньким вухом.

Яремко прожогом розплющив очі, але в першу мить нічого не побачив. Чиясь рука тримала його за плече й трясла.

— Що ти тут робиш? — знову гарикнув якийсь чоловік, і тепер Яремко його побачив. Він хотів відсунутися далі в куток, але сильна кощава рука міцно тримала, та й сунутись далі було вже нікуди.

— Ану, вилазь зараз же! — гримнув чоловік.

— Сеньйоре Гаспероні, — почувся голос Клюсика, — що ви там вовтузитесь?

— Та ось знайшов ховраха в норі! — трохи змінивши тон, озвався сеньйор Гаспероні, — і його рука трохи ослабла. Цього було досить, щоб Яремко вивернувся і тут же ногами штовхнув сеньйора в груди.

На палубі щось загриміло, зареготали козаки, а Клюсик закричав:

— Ану, тихо, а то ви тут і чайку перевернете! Я зараз сам подивлюся!

— Та ні, чекайте, я його перший знайшов, я йому перший і вуха пообриваю!

— До вух діло ще дійде. Ану, хто отут сховався? Якийсь турок чи татарин? Га? — й обличчя Клюсика з'явилося в дірці, — Ану, вилазь, — промовив він і підморгнув. — Я тобі зараз дам! Нон солюм ін терра, сед етіам ін аква бестіє[116] — правда ж, сеньйоре Гаспероні?

Яремко мовби неохоче виліз. Аж заплющився на хвилину од яскравого світла.

Бралося вже до вечора. Сонце стояло по праву руку, але ще було яскраве, а не червоне, коли воно над самим обрієм.

Оглянувся навколо. Вдалині степ, степ і степ… Рудий, вицвілий… А Дніпро широченний, аж до обрію. І мовби синявою розбавлений.

— Ти де взявся? — витріщивши очі й підсмикуючи то одну, то другу брову, став кричати Клюсик. — Хіба тобі не сказано було сидіти вдома? А от ми тебе зараз відправимо назад — що ти робитимеш? Га?

— Не роби цього, отамане, — озвалися десять козаків, що пили горілку з Клюсиком увечері.

— Так що ж робити з ним? Не візьмемо ж його в похід! Треба висадити на берег!

— Не роби цього! — то знову десятеро, весело блискаючи очима, озвалися. — Його ж татари піймають, султанові продадуть, пахолком султанським зроблять.

— Хай буде з нами, — загомоніли з усіх боків козаки. — Тільки щоб після походу барило горілки поставив, та щоб ми йому нагаїв всипали за непослух. Гаразд?

Яремко кивав головою, відчуваючи, що з ним жартують, що найстрашніше вже минуло, і тепер він — рівноправний член товариства, яке зібралося на оцій чайці.

— Нагаїв можемо дати й зараз, — дрібно реготнув сеньйор Гаспероні, але його ніхто не підтримав.

— О, купідус глоріє, мемор бенефіції, інопс президії, вір реї мілітаріс перітіссімус, кіфаре сцієнс,[117] чи не з'їв би оце ти зараз шмат сала й кусень хліба?

Яремкові аж запаморочилось од тої латини. А може, то від голоду. Бо саме тепер хлопець згадав, як давно він їв. Узяв сало й хліб, сів на барило з порохом.

— А перехреститися забув? — озвався сеньйор Гаспероні, що весь час не спускав з хлопця очей. Яремко перехрестився й почав їсти. — Ого, який голодний! Скажи: ти тут давно?

— Ще звечора…

В очах сеньйора Гаспероні стрибнуло кілька тривожних іскринок.

— Мабуть, цілу ніч не спав?

Сеньйор Гаспероні щось хоче взнати… Тю на нього… Весь час Яремкові здається, що цей чоловік підглядає за ним, чи що… Якось так дивиться… Зирне — і тут же очі вбік…

— Тільки—но прийшов — одразу заснув.

Іскринки блиснули й згасли…

Яремко повільно жував хліб із салом і дивився навколо. Позаду надимали свої вітрила чайки. Попереду — теж чайки. Кінця—краю їм не видно.

Підійшов Клюсик. Дивиться допитливо на Яремка, мовби щось спитати хоче. І справді питає:

— Ти не змерз часом уночі? А то ж ми твою свитину пропили…

Незручно Клюсикові, що отак користолюбне повівся з малим хлопцем.

— Не змерз… Тепло було… — І тут же, без будь—якого переходу: — Клюсику, а я вночі щось чув.

— Що? — аж кинувся Клюсик.

— Ходімо кудись подалі, аби ніхто не чув.

— Давай.

Вони підійшли до носа і, схилившись на облавок, стали дивитись у воду.

— Клюсику, ти вночі тут був?

— Де «тут»?

— Ну, на чайці.

— Ні, а що?

— Ну, так слухай.