Чотири танкісти і пес – 2 - Януш Пшимановський
Скочивши через підвіконник досередини будинку, Черешник негайно прослизнув попід стінками до сходів і побіг на другий поверх, пам'ятаючи, як Густлік повчав його, що противник полюбляє сидіти або в підвалах, або на горищі. На поверсі, здається, не було нікого, проте Томаш забився у темний куток за кахляною грубкою і дивився униз на трикутний майдан, на.мангани, що під'їжджали під стіну будинку, на гармати, з яких каноніри спішно здирали чохли. Стволи гармат задерлися вгору, готові до бою.
Біля четвертої гармати знайшли трупа, солдати поклали його на траву. Хтось підбіг до офіцера й доповів про випадок, але той одмахнувся, його цікавило єдине – літаки пролетять чи атакуватимуть?
Вгорі блиснув вогник і, замиготівши, яскраво засяяв. Освітлювальна ракета залила майдан і гармати сліпучим сяйвом. Гудіння моторів заглушувало команди офіцера, проте видно було його жести – різко опустив руку – і всі чотири гармати затрусилися, загавкали, посилаючи в небо смуги трасуючих снарядів.
Томаш почувався безпечно за грубкою, проте розумів – як не скористається з нальоту, то може не вибратися звідси.
Відклеївся од стіни, навшпиньках підкрався до вікна, що виходило на канал. Глянув униз і відступив за віконну нішу.
Хвилину вагався. Потім прив'язав один кінець мотузки, якою прикріплений брезент, до віконної завіси. Скинув чоботи й поставив біля стіни. Розглянувшись по зруйнованій кімнаті, вибрав широке старомодне крісло і кинув його в канал. Плескіт води не привернув нічиєї уваги.
Поспіхом перехрестившись, Томаш переліз через підвіконня й почав спускатися, тримаючись за мотузку. Босими ногами вишукував шерехатості на стіні, щоб мати хоч якусь підпору. Був щораз ближче від води в каналі – аж коли побачив під ногами вікно, з якого стирчав кулемет. Спробував просунутись убік, але тіло своєю вагою тягнуло його просто на кулеметне дуло. Хлопець застиг, не знаючи, що робити, й повис над водою, немов груша…
Вгорі ревли літаки, поряд дзявкали гармати.
Освітлювальна ракета погасла, прострелена зенітниками. І тут у мороці почувся свист бомб, дедалі дужчий й дужчий. Стрибати чи ні, вагався Томаш.
Спалах розірвав нічну темряву. Одна бомба впала на майдан. Вибуховою хвилею Черешняка кинуло у воду.
Гармати захлинулися, кілька артилеристів пробували гасити автомашину. Поступово стрілянина вщухла, затихло гудіння літаків.
Командир батареї наказав перенести убитого артилериста до сіней цегляного будинку. Сам відійшов убік, зняв каску й, витираючи спітнілого лоба, прошепотів:
– Хто б це міг зробити? Партизани в Німеччині?
Не міг збагнути, хто вбив солдата, а думка про більшовицьких партизанів, що діють в самому серці Німеччини, здавалась безглуздою. Довгу хвилину дивився нестямно у воду, освітлену червоним сяйвом пожежі, захаращену поламаними меблями, бляшанками й пляшками. Під мостом у райдужній плямі колихалася бочка з-під бензину. Брязкіт гарматних затворів повернув до дійсності. Офіцер випростався й попрямував до гармат.
Лише тепер здригнулася подвійна мотузка, що звисала з третього поверху вздовж цегляної стіни аж до води. Вільний кінець її нап'явся, другий швидко пішов угору, а потім упав, плеснув об воду і вмить занурився, не залишаючи й сліду.
На воді кружляло крісло ніжками догори, потім повільно поплило за течією. З-під крісла виринув круглий, як у риби, рот, хапнув повітря і знову зник під водою.
Черешняк плив під водою, прикриваючись кріслом. Мав надію, що непоміченим вирветься за місто, а там піде легше. Збігали довгі хвилини, береги каналу темнішали, все тихіше ставало навколо.
Відпливши далеченько від пожежі, Черешник намацав твердий грунт під ногами. Йти було легше, ніж плисти, хоч поспішати не міг анітрохи – крісло не могло плисти швидше за течією, та й звідки було знати, чи не слідкують за ним з берега спостережливі очі досвідченого розвідника.
Канал тягся між двома насипами. Попід берегами трохи заріс ситником і очеретом, а посередині ліниво котив свої води. Десь недалеко точився бій – щохвилини лунали приглушені черги – затихали і знов починали тріщати то далі, то ближче. Гупали міномети, сичали білі освітлювальні ракети та сигнальні кольорові.
У сяйві неспокійних відблисків видно було різний мотлох, що плив за течією: дюралеву фляжку, німецького кашкета, якусь темну масу – може, труп собаки, а може й людини.
Усе це супроводило Черешняка довгі хвилини, а може й години. Він утратив відчуття часу. Холодні корчі зводили м'язи, голова гула. Хлопець знав єдине – канал веде на північний схід, і кожен метр наближає його до своїх.
Однак настала хвилина, коли Томаш почав сумніватися, чи встигне. Наші тут могли відступити на кілометр або два – на війні всяке буває. Якщо так, то все пропало, пропадуть і чоботи, залишені в тому цегляному будинку біля майдану, де стояла батарея.
Покірно брів у воді, аж коли помітив – канал завертав. Подумав, що звідси вже недалеко. Прискорив ходу. Навіть трохи забув про обережність, аби тільки швидше побачити, що за поворотом.
За поворотом вода розливалася ширше, але саме тут у найвужчому місці фляжка й кашкет зупинилися в густих спіралях колючого дроту, які загачували канал. На засіках осіли ганчірки, гілля, очерет, якісь інші предмети, так покалічені війною, що їх годі було розпізнати. Вода насилу пробивала собі шлях, булькала, біліла піною.
Томаш зупинив своє крісло, що стирчало догори ногами, мов щогли фрегата, з яких здерто вітрила. Боявся заплутатись у дроті, чекав, не знаючи, що діяти далі, відчуваючи, як деревіють з холоду м'язи.
Повіки важчали, очі самі заплющувалися. На якусь мить, може, навіть задрімав.
Раптом стрілянина посилилась. Міна вдарили в воду зірвала вгору колючу спіраль. Кілька ручних гранат вибухнуло на насипі. Почулися вигуки німецькою мовою:
– Лівіше, лівіше… Стривай… Швидше, чорт забирай!… На поміч… Вогонь!
Зразу ж за валом цокотів кулемет, миготіли червоні відблиски біля дула. У відповідь вдарили інші кулемети, густо засвистіли кулі, й раптом залунав окрик, найпрекрасніший за всі, що їх Томаш сподівався почути.
– Ура-а-а! Ура-а-а!
Захриплі голоси наближалися. Німці вихопились на насип, за ними наші піхотинці. Зійшлися у блискавичному двобою, кілька упало, а живі побігли дальше.
Один з німців, який мить тому відбивався багнетом, а потім упав, тепер зірвався на ноги, забіг у воду, поплив на той берег. Коли минав затоплене, сперте об дроти крісло, пішов раптом під воду, немовби затягнений виром. Хвилину ще дриґав руками, булькав і затих.
Звуки бою відкотилися далі, а з-за насипу долинули нові голоси.
– Окоп є. Тільки поглибити.
– Став трубу.
Черешник підвів голову, прислухався.
– Давай сюди міни.
– Я ж не кінь.
