Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

— Тату!

І обійми, й цілунки, й дитина на шиї висить, і не знаєш куди подіти те пиво. Перед дітьми потім не виправдатися, перед дітьми потім буде соромно. Дуже швидко ростуть, повернешся з рейсу колись, а воно вже — чиясь наречена. І до лялькового театру вести вже пізно. А обіцяв же. І коли вже діти повиростають, їм чомусь невтримно навертатимуться сльози в Одесі поруч з бронзовою морячкою Сонею та її гециком-синком на морвокзалі.

Отака романтична зустріч на набережній. Ну, ось, як у таке місто не закохатися? В музей Гріна, до речі, я так досі і не потрапив, тоді не до того було — влаштовувався за хабара в той же санаторій на день, і доводилося вдавати з себе коханця, а не чоловіка, щоб не було зайвих питань у покоївок. А на пароплав же нізя, принаймні не бажано, там вже досі матроси й наташі корольові мікрофон шукають.

До слова, це саме в тому рейсі ми почали працювати з Єгором, він ходив з нами на Батумі — «показував дорогу», як він казав. І ми дудлили холодний чифір з уже аж чорного від кіптяви чайника у кают-компанії, смажилися на палубі, коли в механіків щось там, як завжди, сталося й ми заглохли посеред Чорного моря й цілий день дрейфували на лінивій хвилі десь за Туапсе, мружились на сонце, рахували дельфінів й нарешті запускали движок ледь не зі штовхана — старі акумулятори сіли. Курорт, а не рейс, аби не зносило до Сухумі. Очко ж не гумове.

Тоді в Феодосії «відпустив» мене з вигрузки до дружини й дитини саме Єгор. Ми стояли у військовій гавані, тож він у притаманній манері зловив на причалі першого-ліпшого матроса строкової служби:

— Стояти, моряк. Який фронт робіт до вечері? Хто в тебе старший? Давай, підсоби морякам, не образять. Старшому скажеш — Городецький просив.

І моряк казав «єсть підсобити», а потім, після вигрузки, повертався в екіпаж з повними кишенями цигарок, мішком чаю через плече, нагодований флотським борщем і напоєний шнапсом — точно не обділений, служба ж іде, навіть поки ти вантажиш чай і лавровий лист, а нахабний Марконі десь там, у санаторії, розкошує. Отримує від життя те, що берегові жевжики мають щодня і ні фіга не цінують.

Ось не люби після такого ту Феодосію. Ось не жалкуй. Ми теж не цінували своє Боже місто, поки воно в нас було.

Щоб ви не сумнівалися, в Феодосії Єгор зустрічав нас вже на причалі. Навіть раніше — вийшов на зв’язок по радіо, ще коли ми тільки просили добро ставати на якір на рейді. Ну, нормально ж. У Батумі відправив, тут зустрів. Його «Оса» повернулась ще вчора. І він на борту «Оси» — раніше за «Нерпу». Я виразно подивився на Накладного. Той тільки пхикнув. У найкращих традиціях економно-валютного ходу ми перестояли дві доби в Цемеській бухті під Новоросійськом і на зворотному шляху. В Цемеській, Кларо, бухті з її зненацькими протягами з гір, яку десятою дорогою воліли обходити всі мої попередні капітани, байдуже — влітку чи взимку. Район 19555. Бора. Розумному досить. У Феодосії ж навіть на якір ставати не довелося, на нас уже чекали в порту. Власник мандаринів намотував круги довкола Єгорового офіса — де ми пропали?

Той Єгорів офіс взагалі був прецікавим місцем. Треба було, щоб поблизу порту, але за три тисячі літ, усі підходящі ділянки, як ви розумієте, були забудовані. Ще греками, чи генуезцями, чи князівством Теодоро. Зліва від порту здіймалася гора з татарською забудовою. Але вулички були такі стрімкі, що на них буксували навіть армійські джипи. Тільки віслюки. Але негодовані осли ревіли-заходилися й здохли за тиждень після 18 травня 1944 року. Сюргунлик. З того дня в цей район тільки пішки.

Підходящих приміщень поруч теж не було, я вже не кажу про офісні центри («купи-продай»-фірми сиділи ще всі в готелях цілими поверхами, як ось наш київський бізнесмен у готелі «Братислава»). Але поруч з військовою гаванню нахабне командування військово-морської бази колись втулило свої гаражі. Не військові — кооперативні. Для офіцерських жигулів та москвичів. Жодного чину, якому по рангу належала волга без черги у феодосійській базі, начебто й не було. Хіба що тільки сам начальник, контр-адмірал. А гаражі ось були. Офіцери відводили душу, обладнуючи їх барами з елітним самогоном та настоянками на «шилі», як звуть флотський спирт, із стереосистемами й акустичними колонками з такими басами, від яких у порту здіймалось цунамі, варто було запустити Річі Блекмора чи Боба Марлі, а не Машу Распутіну. Смоук он зе вогер, смали! Ями під гаражами розширювали до розмірів таємних кімнат Гаррі Поттера, як сказала б Джоан Роулінг, якби вона сама ще не вчителювала у португальській школі. Лейтенанти ж умебльовували свої таємні кімнати продавленими боженківськими диванами й вбитими телевізорами «Електрон», щоб було де проспатись, коли жінка виганяла з офіцерського гуртожитку в ніч або з іншої нагоди. Офіцерське сімейне життя, зазвичай, гідне мексиканського телесеріалу. Найбільш непосидючі прибудовували в гаражі другий поверх.

Саме в такій надбудові з балкончиком і вікном у всю стіну з видом на зовнішній рейд і починалась Єгорова фірма. Знімали по дружбі в якогось мічмана. Фірма швидко переросла цю шпаківню, і Єгор підійшов до справи ґрунтовно: домовився з директором кооперативу й надбудував другий поверх над всією лінією гаражів. Тепер на рейд можна було споглядати з галереї, як у якомусь Бостоні, де такі «галереї вдовиць» — ознака приморського стилю. (Жінки моряків виглядали з них своїх пройдисвітів-китобоїв). Матеріали і виконавець не могли зробити цю лунку галерею з профнастилу з корабельними трапами й леєрним огородженням хоч трохи несхожою на місток корабля. З галереї в бінокля нас, нашу «Нерпу», Єгор цього разу і вигледів. І викликав на визивному каналі. Радіостанція в офісі теж була своя, стаціонарна. «Рейд» чи «Сейнер», не пам’ятаю вже. Який там ще дозвіл на частоту? Тут військові, нам можна.

Та що