Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

class="book">Пройшли недалеко від тієї хати, в якій Валерик жив з батьком, і серце у хлопця защеміло тугою. Немає тата. Його, звісно, поховала Марія Іванівна, і вже ніколи він не дізнається, що його син Валерик живе й воює проти ненависних фашистів, що зараз він близько біля його могили. А могилу Валерик після війни розшукає, покладе плиту, на якій викарбує ім'я та прізвище свого тата.

А он і дворище Абдули. Той німецький офіцер, який застрелив тата, давно вже смердючим трупом лежить у землі, його розстріляли зараз же після засідання воєнно-польового суду.

А Абдула, мабуть, ще живе… Ех, коли б оце можна було кинути гранату в оце гадюче кубло і рознести його вщент! А ще щоб і самого Абдулу з його виродком Мамедом пощастило впіймати!..

Але настане час, настане!..

Люди стояли великим півколом, обличчям до майдану. Перед ними в два ряди вилаштувалися фашистські автоматники. Але майдан був порожній, якщо не брати до уваги кількох офіцерів, що стояли невеличкою групою трохи осторонь.

Біля офіцера з'явився Абдула. У фесці з китичкою, у жилетці, з-під якої виглядала біла сорочка, в довгих, аж до п'ят, чорних штанях і в черевиках з загнутими вгору носками. Він ще дужче розтовстів, і ніс перед собою черево, як бочку. Широке обличчя його з великим горбатим носом стало ще червонішим і блищало масним потом.

Але поводився він перед офіцерами по-лакейському, низько кланявся, щось говорячи і розтягуючи товсті губи в улесливій посмішці.

І в цей час натовпом прокотився зляканий шепіт:

— Ведуть… ведуть…

— Глянь, зв'язані колючим дротом…

— А он один, бідолашний, і йти вже не може… тягнуть…

Тепер Іліті Дауровій і Валерикові стало цілком ясно, що тут має відбутися. Німці зігнали жителів села, щоб показати розправу над радянськими людьми. Серед приречених на смерть були цивільні, солдати і матроси — мабуть, ті, що пораненими потрапили в полон.

Абдула читав якийсь папір швидко й невиразно. Але Ва-лерик і не слухав його, а невідривно вглядався в приречених, які стояли впритул одне до одного, зв'язані колючим дротом, і мовчазно дивилися перед себе. Хоч автоматники вже виставили вперед дула і чекали команди, обличчя полонених лишалися суворо-спокійними, і тільки дехто з них водив очима по натовпу.

В юрмі людей, серед яких стояли й Даурова з Валериком, то тут, то там чулися схлипування, плач, якась жінка не витримала страшного видовиська й знепритомніла, і її підтримували під руки два старих чоловіки, боячись винести з гурту, щоб не привернути уваги фашистів.

Нараз Валерик аж похитнувся, ніби його вдарило струмом. Обличчя пополотніло, а очі округлились та так і застигли, як мертві.

— Що тобі? — злякано глянула на нього Іліта.

— Тато… — ледве чутно прошепотів самими лише губами Валерик. — Он перев'язані груди…

Даурова вірила й не вірила. Адже сам Валерик сказав, що його батька застрелив офіцер… Але може бути й таке, що він тоді не вбив його, а тільки поранив… Може бути… Вона притулилася всім тілом до хлопчика:

— Мовчи… мовчи, Вал єрику!..

Однак, не надіючись, що він стримається, обхопила його й затулила йому рот долонею. «Тільки б не закричав… тільки б не озвався, бо тоді — провал!..» — гарячково думала вона. І ще міцніше притиснула до себе хлопця, ніби хотіла цим мовчазним рухом злитися з ним в єдиний організм, передати йому свою силу, свою волю.

Знову шепнула:

— Мовчи…

Але він відкинув її руку й закам'янів на одному місці. Обличчя його і губи теж закам'яніли, помертвіли.

Пролунали автоматні постріли.

Ще й ще…

А Валерик дивиться й дивиться туди, де тільки що стояв його тато.

А може, то був і не він?

… Ніколи більше Валерик не згадував про цей випадок. Нікому нічого не розповідав. Став ще мовчазніший, замкнутіший, а в очах залягла тяжка печаль.

Лише одного разу Іліта обережно спитала:

— Ти тоді… не помилився, Валерику?

І тільки їй, найближчій людині серед усіх, він коротко ще раз підтвердив:

— То був тато…

* * *

Поки Іліта з Валериком ходили по селу і пильно приглядалися та запам'ятовували все, що їх цікавило, Ібрагім Ібрагімов теж не гаяв марно часу. Він проповз на животі вздовж усього узлісся з боку Чоргуна і очима досвідченого розвідника зафіксував до найменших подробиць і скупчення ворожих військ та техніки, і укріплення, і окремі вогневі точки.

День у нього минув без особливих пригод, а коли стемніло, то мало не напоровся на німецький дозор, місце якого було хитро замасковано на крутому косогорі серед густих дерев.

Може, був би й напоровся, та почув кроки і завмер, припавши грудьми до землі в кущах. До нього наближалися три постаті. Дві йшли одна за одною, а третя — збоку. Ібрагімов одразу ж визначив, що це йде нічний дозор. Але куди саме?..

Ібрагімов навіть зіщулився мимоволі і стиснув у руках автомат — так близько вони зупинилися біля нього. Вирішив: коли що, стрілятиме, не роздумуючи. Не даватися ж їм живим у руки!..

Фашисти зникли в засідці. Тепер можна було швидко й нечутно відповзти в безпечніше місце. Але Ібрагім уже й не мав наміру відповзати. Навпаки, він ще ближче підсунувся до засідки, щоб послухати, про що вони розмовляють. Підсміюються з нього хлопці, що з німецьким підручником не розлучається, а ось зараз і знадобиться йому та наука. Звісно, може, й не все він зрозуміє, але щось та второпає…

Однак з глибини засідки чутно було тільки невиразне бубоніння.