Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

— Так. Добре ти з нами пивка попив під Айвазовським, — реготнув я.

І тут подали шашлики, і нам було вже не до розмов. Принаймні не до таких розлогих і неспішних. Життя знову було прекрасне. Шашлики в Україні, на природі, виходять геть не такі, навіть якщо їх смажить якийсь принагідний грузин. Страво, знай своє місце. Я не відаю, що тут важить. Але регочу, коли свої незрозумілі страви з сирої риби київські ресторатори із замаскованими кухарями-казахами називають чомусь суші. Японія помішана на свіжині. Рибу з вранішнього улову вже ніхто не їсть увечері і ніхто не купує марковане вчорашньою датою молоко. А від Бессарабки до найближчого моря — п’ятсот кілометрів. Їхня кухня на таку наругу не розрахована. Смачного! Ви ще фугу як-небудь почніть готувати. Буде прикольно.

— Ти не зрозумів, — прокоментував це Єгор. — Японська молочка кожного дня працює, як ми оце перед Восьмим березня та Новим роком. Тільки уяви, і все.

— Ну, з іншого боку, навряд чи їх перестріває на дорогах якудза й менти.

Єгор схвально хрякнув.

— Вчасно ти мені підвернувся, — сказав я Єгору, плямкаючи правильним шашликом.

— Ну, хто кому. Мені тут саме сімдесят тонн мандаринів треба було відправити, щоб клієнта не втратити, «Оса» моя в Феодосії застрягла, а процес вже пішов. Я знову літаком прилетів, тільки прийшов до портового нагляду, а тут ти. І пароплав на заміну, я так розумію, шукати вже не доведеться.

— Щось серйозне з «Осою»? Ремонт?

— Ну, ось — знову ти про залізо думаєш. У мене зараз весь офіс сидить, цукерки по кульочках фасує. Підрядився новорічні подарунки для батумських дітей підігнати. Серйозні люди просили. Ну — дуже серйозні, краще не підводити. Війна війною, а дитячі ялинки за розкладом. Я підрядився, а в Феодосії в перший же день закупок цукерки в усіх крамницях закінчилися. Ми вигребли все. В Сімферополь на базу довелося їхати, і звідти теж все забрали. Ну, ось як ви з Туреччини два роки шоколад возили, а в них все не закінчувалося? Ну, ось як? А тут всього-то один пароплав цукерок треба, а в Криму вже голяк. Отож всі наші, з секретаркою на чолі, зараз фасують подаруночки, я знаю тепер, де розташований офіс Санти, і це не Лапландія. А я приїхав поперед батька танцювати канкан «А ти знаєш, все ще буде», щоб серйозні люди не переймалися.

— А ось знаєш, — зненацька спало мені на думку. — В Криму ж мімоза теж росте. Принаймні я в Нікітському ботсаду начебто бачив.

— Ну і добре, що я не знав, — не розгубився Єгор. — Наливай.

Коли я повернувся за три години у смурну та невеселу кают-компанію, за столом сиділи і чекали чогось все ті ж. Але мармизи в них уже були не звірські, а якісь навіть прикольні. Не Босх, а Брейгель. «їдці хамси». Якщо й зарізяки, то веселі. Два пучки, як виявилося, коріандру, я тримав перед собою, як восьмоберезневий букет.

— Женю, кіндза! — задоволено сказав я. І почав знайомити капітана Накладного з Єгором. Навіть не переживав, чи сторгуються на рейс. Совкові капітани були Єгору на один зуб. Звісно, спочатку дивився сичем, але коли на причалі з’явилися поліцейські мигалки й привезли нашого заарештованого матроса Толяна, того, що бородатий, Накладний запанікував, а Єгор залишився незворушним. Вийшов на причал говорити з поліцією саме він, ще й заспокоїв Накладного:

— Та не нервуйтеся, капітане. Ну що ж це за рейс на Батумі, якщо нетверезий матрос не намагався викопати пальму біля кафешки на набережній? Кожен рейс одне й те ж. Зараз розберемося.

І таки розібрався. Накладний запосміхався і став запопадливим, як варення з капітанської каюти. А ти кажеш.

— Та я питав у халдея, чи можна, — виправдовувався бородатий матрос Толян. — І цей довбаний лакуз дозволив, порадив, отут копай, а сам викликав поліцію.

Вантажилися мандаринами на Феодосію ми вже наступного дня. Таки семеро і ні людиною менше. Перевірено.

Жальче всього мені Феодосію. В Севастополі мене заганяли плисти «зоряний заплив» у мазуті на День флоту в Північній бухті. В Керчі я замерзав і голодував на бичі (так у радянських моряків називалося безробіття). В Ялті мене мучили щоранкові відхідняки від масандрівського портвейну, змішаного з новосвітським шампанським, яке добрі люди продавали вночі вахтовому матросу під самим трапом. А у Феодосії я був щасливий.

Заходиш такий у порт з вантажем лаврового листа й чаю в мішках. Минулої ночі Сухумі проскочили, а тут красота: не гримить і не палахкотить на горизонті, ні гради, ні шилки не стріляють, з гелікоптерів дуже хитрим, що під берегом хотіли проскочити, гостинців не роздають. Люди ситі, веселі й вгодовані. Мир, а ніхто не цінує. Все, знай, лають «етіх ваших хахлов». Хмарки над горами білі. Небо над степом синє. Парапланеристи над пляжем ширяють. Сонце пече, море тече, влітку на палубі так гаряче. Прийми кінець, матері твоїй ковінька. Так стояти будемо.

І матрозен такі тобі, давай, вали, щоб через фюнф мінутен ми тебе на бортен не бачилисьмо. Самі якось цей чай вивантажимо і здамо, як в аптеці, не суєтися під клієнтом. Бриєшся-голишся, зачісуєшся такий в умивальнику перед люстерком, підкачуєш насосом воду в бачок, бо морда лиця ще в милі, зуби чистиш панцирем каракатиці, бо паста зубна вже у всіх закінчилася тижні два тому, витягаєш в кубрику з-під матраца койки парадні штані (це замість праски такий моряцький прикол), підмащуєш мазутою мокасини, хто там розбере, мазута чи гуталін, думаєш, що постригтись теж вже не завадило би, бо заріс, як московський патріархат, і цигель-цигель ай-люлю — на