Чотири танкісти і пес – 2 - Януш Пшимановський

– Ви, пане взводний, допильнуйте мені тут рюкзака… – сказав Томаш зітхнувши.

– Облиш з тим взводним. Не знаєш, як мене звати?

– Густлік.

– Отож, – плеснув його по плечі, на мить притиснув до себе.

– У німецькому мундирі підеш? – запитав Кос.

– Ні, в своєму.

– Майже сухий. – Яяек помацав одяг, що висів на веслах. – А онучі мокрі, візьми мої.

– Сажі нашкребу, – сказав Григорій. – Треба її з мастилом розмішати, помазати лице й руки, щоб не біліли.

Янек узяв зі стола фотокартку першого командира танка.

– Небо безхмарне. Полярну зірку будеш мати ліворуч, – сказав, дивлячись на знімок.

– Я орієнтувався по зірках, коли треба було до лісу щось занести, – відповів Томаш.

Скинувши німецькі штани, вдяг свої, випрані, старанно наиотав онучі, взув заболочені чоботи.

– На небі молодик, тому незабаром зайде. Тоді вирушиш, – наказав командир екіпажу.

Томаш заплющив очі, немовби від яскравого світла.

– Піду в темряву, щоб очі звикли.

Вийшов до сусідньої кімнати. Сів на кріслі, спиною до вікна, зсунув на очі шапку й почав глибоко дихати. За хвилину зарипіли двері, увійшов Кос.

– Не розмовляй з нижчим, ніж командир полку. Поясни все те, що чув. Можна взяти місто без втрат. З вихідної позиції нехай дадуть три довгі червоні черги над шлюзом. Як вода піде, матимуть п'ятнадцять хвилин без пострілів, аби вдертися до Рітцена.

– Три довгі червоні, п'ятнадцять хвилин без пострілів, – повторив Томаш. – Не забуду. Завжди краще нічого не писати, жодного папірця не передавати.

– Я й не думав про папірця. Ось візьми кисленькі цукерки, – сказав Янек і вийшов.

Черешняк напомацки відкрив жерстяну коробку, взяв, поклав цукерку до рота.

Над підвіконням з'явилася голова Густлїка.

– Томеку!

– Ну?

– Давай мінятися.

– Пане взводний… Густліку… В танку гармошка залишилася.

– Матимеш ще не одну на вибір. Давай мінятися.

– Не можу. Цукерки смокчу.

– Які цукерки? Ти що, з глузду з'їхав?

– Ні. Кислі, аби очі швидше до темряви звикли. Томаш залишився сам. Сидів у кріслі, ледь одхиливши голову, як це роблять люди, що хотять краще чути. Здалека нічний вітер приніс відлуння кулеметних черг й мінометних залпів.

Заледве тоненький молодик поринув у темні хмари диму на обрії, під муром, коло брами замаячили чотири постаті.

– Готовий? – тихо спитав Кос.

– Готовий, – відгукнувся Черешняк. Стукнув засув біля хвіртки. Саакашвілі обняв Томаша й прошепотів.

– Вона додає відваги.

Відшукав у темряві Томашеву руку і поклав на держак шаблі.

– Повертатимешся назад – пива привези, – пробурмотів Густлік.

Хвіртка прочинилася, і на ясному тлі танкісти побачили на якусь мить профіль Черешняка. На вимазаному сажею лиці блищали тільки білки очей.

Тінь заступила отвір і зникла.

– Щасливо, – прошепотів Кос і зачинив хвіртку. Усі троє повернулися до сіней. Саакашвілі знову запалив карбідну лампу.

– Закінчимо зі зброєю і – спати.

– Я перший піду на варту, – заявив Григорій. Янек мовчки кивнув. Усі мовчали. Довгу хвилину чути було тільки брязкіт сталі. Густлік, який набивав патронами стрічку німецького кулемета, озвався перший.

– Непоганий хлопець нам попався. Будуть з нього люди.

– Будуть, якщо пройде, – з сумнівом у голосі сказав Григорій.

– Важка дорога, – підтвердив Кос.

– Годі базікати… Хай йому грець – трохи не забув повечеряти через це все.

Відкраяв дві товсті скибки хліба, багнетом розрізав навпіл консервну бляшанку, помастив грубим шаром хліб, одкусив чималий шматок.

– Вам також намастити? – запитав, постукуючи в бляшанку.

– Намасти, – погодився Гжееь. – Тільки тонше, щоб можна було вкусити.

В цю мить голосно залунав умовний стукіт у браму.

Неспокійно глянули один на одного, схопилися за зброю. Густлік перший пішов до сусідньої кімнати, стрибнув через підвіконня, щоб було ближче, і побіг до брами.

– Хто там? – грізно запитав.

Тиша. Тільки гриміло далеко на лінії фронту.

– Хто там, сто чортів тобі в печінку! Усі троє причаїлися біля брами.

Знову тиша, Єлень обережно прочинив віконницю і визирнув. Потім зачинив, одкрив хвіртку і, розглянувшись ще раз, втягнув чималий предмет.

– Що це? – прошепотів Кос.

– Побачиш, – відповів півголосом Густлік. Саакашвілі й Кос перші увійшли в сіни, Густлік – за ними. Поклав на стіл гармошку, а на гармошці забризкану болотом, мокру ще від дощу уланську шапку ротмістра з малиновим, потемнілим обідком. Кос не знав – сміятись йому чи сердитись. Грузин пирснув, закриваючи долонею рота.

– А щоб ти скис! – вилаявся Густлік. – Як на дорозі трапляться підкови, то не дійде, збиратиме.

Григорій перший став на варту. На вежу не поліз, бо, як сказав Черешняк, згори вночі мало видно, лише спалахи на сході – лінія фронту, а на заході заграва над Берліном. Сидів біля дверей і вслухався у темряву. Чути було лише плюскіт хвиль у шлюзі. Часом ще грюкали полонені в підвалі або зітхав котрийсь із друзів.

Сидів отак, слухав і міркував, як умовити товаришів, щоб не кидали «Рудого». Кілька танків у бригаді, в яких знесено або пошкоджено башти, працювали тягачами, витягували підбиті машини з-під вогню. Броньований тягач дуже потрібний, але якби екіпаж не хотів перейти на технічну службу, то можна б і нову башту поставити. Як уже гармату мали поміняти, то…

Ззаду безшумно підійшов Янек і сів поряд.

– Ще не час змінятися, – запротестував Саакашвілі.

– Знаю, та не спиться, – відповів пошепки Янек. – Усе думаю, чи добре, що Томек пішов. Наймолодший серед нас, найменше на фронті.

– Чорного витяг.

– Не все можна вирішувати жеребом.

– Щодо «Рудого» Янеку, треба добре подумати…

– Не журися цим. Хтозна, що нас чекає завтра, а тут до ранку ще далеко.

Зашелестіли канати, на яких Єлень влаштував собі постіль, і сам він підійшов до друзів.

– У фриців підривна команда,, то свята річ, – пояснив своїм лагідним низьким голосом. – До ранку ніхто напевно не потурбує, тільки сніданок мають принести…

– Чому не спиш? – буркнув Янек.

– Тому, чому й ти, мухи кусають… Перейде той То-мек через лінію фронту?

Ніхто на відповів, бо від Одеру долинуло гурчання, яке згодом переросло в грізний рев авіаційних моторів. Майже одночасно блискнула ракета, загавкали зенітки, і застогнала земля під тягарем- вибухів, і щораз ширше почав розливатися рудий блиск пожежі.

Усі троє встали і, задираючи голови вгору, намагалися розгледіти на затягнутому димом небі літаки, що відлітали.

– З зірками, з шахівницею? – гадав Густлік.

– Все одно. Не менше шести, – промовив Григорій.

– Скинули на Рітцен, –