Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Лікар, капітан Мамедов — узбек.

Льотчик, молодший лейтенант Іліта Даурова — осетинка.

Моряк Ібрагім Ібрагімов — казанський татарин.

Артилерист Петруненко з Києва — українець.

Сержант, піхотинець Богомолов із Ленінграда — росіянин.

Розвідник, водолаз Аркадій Журавльов — із Владивостока.

Я, син шевця, учень четвертого класу Волков Валерій — росіянин.

Наша десятка — це міцний кулак, який ворог вважає за дивізію, і ми будемо боротись, як дивізія. Немає сили в світі, яка перемогла б нас, Радянську державу, бо ми самі господарі, нами керує партія комуністів. Подивіться, який міцний кулак ми створюємо і скільки фашистів нас б'ють, а ми скільки їх побили. Подивіться, що коїлось навколо цієї школи вчора, скільки ворогів лежить, а вони, сволота, думають, що нас тут тисяча, і йдуть на нас тисячами. Ха-ха, страхопуди! Навіть залишають тяжкопоранених і тікають!.. Ох, як я хочу жити і розповісти все це після перемоги! Всім, хто буде вчитись у цій школі.

Дорога десятка!

Хто з вас залишиться живим, розкажіть усім, хто в цій школі буде навчатись, де б ви не були, приїдьте і розкажіть, що відбувалося тут, у Севастополі. Я хочу стати птахом і облетіти увесь Севастополь, кожний дім, кожну школу, кожну вулицю. Це такі могутні кулаки, їх мільйони, нас ніколи не переможуть сволота Гітлер і інші… Нас мільйони, подивіться. Від Далекого Сходу до Риги, від Кавказу до Києва, від Севастополя до Таш-кента таких кулаків мільйони. І ми, як сталь, непереможні!

Валерик «поет» (Вовк) 1942 р.»

Він поставив крапку і задумався, дивлячись перед собою. Може, й не так сказав, як хотілося, але немає часу обдумувати кожне слово. Головне, сказав те, що хотів!

Як розвидниться і якщо німці одразу ж не почнуть бомбити та не полізуть в атаку, він пошукає в школі паперу і перепише в кількох примірниках свою чергову «Окопну правду», роздасть бійцям…

На світанку матроси захопили німецького розвідника, який заблудився і набрів просто на наші окопи. Це був єфрейтор, високий на зріст, з тонкими рисами випещеного обличчя, з красивими і хижими, як у кібця, очима.

Він спершу відбивався, коли його схопили, а потім, уже обеззброєний, із зв'язаними руками, ішов, виструнчившись, випнувши груди, презирливо скрививши губи, удаючи з себе героя, який готовий померти за свою справу.

— Це — справжній гітлерівський вилупок! — сказав Аркадій Журавльов і штовхнув фашиста в спину прикладом. — Ей, ти! Не корч із себе героя, якщо тебе бандюгою виростили! А будеш маніжитись, заплачеш гіркими слізьми. Ти мене зрозумів?

— Так, зрозумів, — несподівано російською мовою відповів єфрейтор, глянувши на Журавльова налитими ненавистю, глузливими очима.

— Ну й ну! Пташка!.. — засміявся Аркадій. — Але приборкаємо.

На допиті єфрейтор теж поводився зухвало, зверхньо, на запитання відповідати не хотів. Нарешті Жиділову це набридло, і він рішуче махнув рукою:

— Кінчайте з ним.

Фашист цілком зрозумів і слово «кінчайте», і твердий красномовний жест. І враз його наче підмінили. Він обм'як, зігнувся, змокрів на обличчі і залепетав, як дитина:

— Не треба «кінчайте»! Я розкажу, розкажу…

Справді, став розповідати. Про нові німецькі частини, які прибули на севастопольський фронт. Про озброєння. Йому можна було вірити й не вірити, бо розповідав він плутано, сам себе поправляв, стверджував одне, потім — інше.

Але той факт, що розвідника, який добре знає російську мову, послано саме на цю ділянку оборони, свідчив сам за себе.

Треба було негайно, не чекаючи ночі, проникнути у вороже розташування, перевірити те, що розповів полонений, уточнити його плутані дані.

Зробити це добровільно взялися Ібрагім Ібрагімов, Іліта Даурова і Валерик. Жиділов був задоволений: таким розвідникам можна доручити цю дуже небезпечну вилазку. Одразу трьом з'являтися в Чоргуні не можна. Тому домовились, що Ібрагімов піде поки що окремо, але чекатиме Іліту та Балерина в лісі.

… Надвечір у Чоргуні з'явилося двоє жебраків — жінка й хлопчик.

Жінка була в довгій полатаній спідниці, в якомусь шматті на плечах і в хустці, що закривала лоб і підборіддя, залишаючи невелику щілину для очей. В руках у неї був ціпок, на який вона спиралася правою рукою, повільно переставляючи ноги і кульгаючи. Вигляд у жінки був жалюгідний. Подивишся на неї та тільки й скажеш: «Нещасна!.. Це одна з тих тисяч, які залишилися без покрівлі і без шматочка хліба».

Хлопець був одягнений не краще. Обличчя брудне, мабуть, давно не бачило не тільки мила, а й звичайнісінької води. З-під низько натягнутого на лоб картузика з переламаним і зшитим товстою ниткою козирком байдуже і втомлено дивилися темно-карі очі.

Навіть близькі знайомі не змогли б упізнати в цих двох жебраках Іліту Даурову та Балерина. Наче й не вона ще сьогодні вранці була у військовій формі з відзнаками лейтенанта і в пілотці з зірочкою. Наче й не він був у матроському тільнику і з червоним піонерським галстуком на шиї, який носив навіть у бою.

Та ніхто не звертав на них ніякої уваги. Жителі села були заклопотані і збентежені якоюсь подією. Вони тяглися до центру села із заплаканими, згорьованими очима, смутні й тихі, як привиди.

Там на майдані виднівся натовп. Звідти долинав приглушений гомін, ніби гув рій бджіл.

— Нам треба загубитися в натовпі, — тихо сказала Даурова.