Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач
— Від усіх наших бійців спасибі вам, бабусю… То ще можна буде прийти?
— Авжеж, приходь. Не собі ж ношу.
— А ви не боїтеся тут жить? Убити ж може.
— Ти он хлопчик, а й то не боїшся. А мені, старій, який страх?..
Він ніс бідон, припадаючи на одну ногу. Йому було важко, але йшов швидко. Його підганяла радість. Ось зараз хлопці нап'ються і повеселішають, і сили у них додасться…
* * *
Права рука в Богомолова ще забинтована, але він допомагав їй лівою і загалом почуває себе добре. Зараз він лежить в окопі з автоматом на грудях, а гранати поклав біля себе. Навіть у сутінках видно, як схудло й витяглось його і без тог довгасте обличчя. Щоки запали, ніс загострився. Він облизує язиком порепані губи.
Спершу навіть не зрозуміли, що Валерик приніс воду. Даурова запитала:
— Де це ти був, Вовчику?
— По воду ходив, — діловим тоном відповів Валерик.
— По яку воду?.. Куди?..
— Он туди… Хатина там… І бабуся… Воду для нас збирає.
— І приніс?..
Валерика оточили.
— Ти диви!.. Справді, вода!
— Оце так удружив!..
— І догадався ж!..
Богомолову першому налили води в котелок. Він пив її довго і жадібно, гучно ковтаючи. Передавали з рук у руки алюмінієвий кухлик, напивалися досхочу. Всі враз ожили, стали балакучішими, а Журавльов уже жартував, а може, й правду казан:
— Просто-таки чудасія, браточки, що вода з люди пою робить. Аж очима бачити став краще! А то — наче туман якийсь в очах, наче куряча сліпота напала… Ну, старина, від душі тобі спасибі. Колись я тебе виручив з водою, тепер — ти мене. Тоді про таке й не подумалося б…
Даурова по-материнському спитала:
— Втомився, либонь?
— І не втомився зовсім. Тільки плечі заболіли.
— Ну, лягай отут, — вона підтрусила купку сухого бур'яну в окопі, щоб Валерикові було м'якше лежати. — До світанку ще далеко, відпочинеш.
— Оце б ще закурити, — мрійливо сказав Журавльов.
— Не смій і думати, — почувся владний голос збоку.
— А я й не смію… тільки кажу.
— А ти й не кажи!
— Єсть, не казати.
Ділянка оборони в них не широка, але дуже важлива. Вони окопались на вершечку висоти. Перед ними — крутий схил, а далі — балка, вірніше, низина, що заросла молодим дубняком. У тій низині німці. Позиція в них невигідна. Для того, щоб іти в атаку, треба дертись на гору, а це не так просто.
Правда, вузькою асфальтованою дорогою, прокладеною ще до війни, можуть пройти танки, але й для них це нелегко, надто вже вузька дорога, а обіч неї круті обриви.
Оборонці міста добре розуміють, що коли б фашистським танкам вдалося видертися на гору, то тоді вже важко було б їх зупинити.
Далі, аур до Севастополя, лежить рівнина, є де розійтись і танкам, і піхоті. Тому так пильно й стежать вони за ворогом, чатують, щоб не вдарив зненацька, не обдурив якимось хитрим маневром.
А фашисти, звісно, будуть щось вигадувати, бо в лоб їм висоти не взяти. Скільки вже було атак, але жодна з них не завершилася успіхом. Вороги втратили тут десятки танків, тисячі солдат і офіцерів.
Але ж і нашим бійцям нелегко!
Гармат, кулеметів, мінометів стає дедалі менше. Старі вибувають з ладу, а нові не надходять. Не вистачає й боєприпасів — снарядів, патронів, мін, гранат. Часом прорветься якийсь корабель до Севастополя, підкине трохи зброї та набоїв, але того ненадовго вистачає. Тому й змушені захисники підніматися в контратаки. Гвинтівку — в руки, безкозирку — тугіше на голову» груди — розхристані, і кидаються на ворога!
Фашисти не витримують штикових ударів, відкочуються, залишаючи на полі бою своїх забитих і поранених. Але ж і захисників Севастополя стає все менше. Нелегко їм відбиватися від багатотисячного осатанілого ворога.
«Та й скільки нас, власне, залишилось на цій ділянці оборони?» — раптом зринає у Валериковій голові. І він, лежачи на сухій траві та дивлячись у простір безсонними очима, починає лічити: Даурова… Журавльов… Мамедов…
Наслідки підрахунку вражають Валерика. Він не тільки не може заснути, хоч втома сковує його тіло, а навіть не може лежати спокійно. Йому хочеться рухатись, щось робити, з кимось говорити… Не з кимось, а з усіма оборонцями міста, з своїми друзями.
Він зводиться, йде до розбитої школи, сідає там під стіною на камені, дістає з кишені шматок паперу, олівець і пише. В темряві майже не видно літер, та все ж ледве розібрати можна. Тож не варто чекати ранку, поки розвидниться зовсім, бо тоді буде не до писання.
Ніби для того, щоб ще раз переконатися, як мало їх залишилося на цій ділянці оборони, він переписує своїх друзів:
«Ось хто ми тут, біля школи:
Командир Жиділов — росіянин.
Капітан, кавалерист Гобаладзе — грузин.
