Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко
— От же блін Клінтон… йоханий бабай… єдріть твою царство францію англію америку… йоксель-моксель… та ну нах той йоперний тіатр… япона мать… курче бадилля… єтіть-колотить… кабздець якийсь… йорж твою мідь… в Миколая-угодника й петриківський розпис… матері твоїй ковіньку… срака-мотика… повний трьохчлен… бляха-муха… Йосип на кобилі… ірреспонсабілідад… рубато чізо, терци ма форте, кретіно проксімато, анкоре а міа ларінгс, куартеме де дьябло, бартіссімо делла куетне перкуцці! Ва бене… — сказав я і брудно та викобелисто вилаявся. До отого вашого сучукрліту лайку в текстах прийнято було забивати зірочками, але я, навпаки — забив короткий зміст попередньої серії, бо нащо читачеві читати його двічі? Я тоді ще сильно лаявся, віра моряцька дозволяла, не на філфаці, да. І треба було швидко ввести співрозмовника в курс справи.
— Ну, по одній. Поки шашлик досмажується, — запропонував співрозмовник.
Грузія таки потихеньку оклигувала. І першою ознакою цього були мангали, які витягли під пальми на набережну, наставили столиків, стільців, парасольок з оптимістичними написами «Ефес Пілзен». Гуляй, моряччо. Рік тому в Батумі, вибачте, яйця поштучно продавали. А зараз від шашлику вже пашіло так, що паморочилося в носі.
Схоже, я таки знайшов, з ким нажлуктатися, під першою ж батумською пальмою. І не якогось там стрьомного бармена, слюшай, да, а свого давнього знайомого. Ехе-хе, якого знайомого. Мало що давнього, та ще й перевіреного. Якщо й була в світі людина, якій я більше зрадів би, зіштовхнувшись ніс до носа на батумській набережній під портовим наглядом, то це хіба дружина з дочкою. Правильна весела людина в твідовому піджаку з модним шкіряним портфелем на ремінцях, у бездоганній сорочці із запонками, в ідеально випрасуваних штанях, з акуратно підстриженою щіткою рудих вусів над губою, які видавали в ньому флотського денді. Ну так, за вусами моряка іноді навіть вдається вичислити, в якому училищі той вчився. Він утік з депресивного військово-морського флоту у квітучий судноплавний бізнес вже років три тому, хвацько вдавав із себе якогось столичного бізнесового франта, але флотську виправку не проп’єш. Ба більше, саме він той судноплавний бізнес заснував і зробив квітучим. До нього нічого не було, а тут стало. Маленька судноплавна лінія. Два невеличкі пароплави на 300 тонн. Батумі-Феодосія. Феодосія-Батумі. Регулярно, як київський фунікулер. І кому яке діло до того, що з тих пароплавів, колишніх дослідових суден секретного морського заводу, «забули» демонтувати торпедні апарати. Це була умова судновласника, який віддавав судна в оренду. Ану як знову мілітаризація, а не роззброєння? Секретні військові заводи все ще сподівались на війну. Досліди полягали в тому, що вони відстрілювали пробні партії торпед, самі ж їх ловили у морі на полігоні сітками з катерів-торпедоловів, витягали краном на борт і повертали на завод доопрацьовувати. Дуже доцільний кран на палубі. Дуже зручні, довгі, горловини трюмів, наче створені для ящиків з мандаринами. Що стріляти торпедами вони ні по кому не будуть, будуть мирно возити мандарини, чай, аличу в трюмі й автівки з прочанами на палубі, ніде, крім Батумі, не повірили. Закордонні порти були для них закриті наглухо, не те що в нашої «Нерпи»-всюдихода. Але ж ось чудо — пароплави все ж працюють! Ну, ось кому й побідкатися на судноплавні негаразди, як не йому. Те, що дохтур прописав.
Правильна людина у правильному місці за правильних обставин.
Приятель, здатний порадити. Звали його Єгором, а телефоном він вимушений був представлятися весь час однаково:
— Доброго дня. Мене звуть Городецький. Ні, не архітектор, — усі жартуни по той бік слухавки були такі передбачувані, і кожен думав, що жартує вдало. Мобіл тоді ще, до речі, не було. Представлятися доводилося часто.
Судячи з пахощів, шашлик на мангалі вже доходив. Ну, не нам грузинів учити шашликування, да.
— А ти сам у це віриш? — спитав мене Єгор.
— У що?
— Що можна отак взяти і піти з Батумі з порожніми трюмами? В сезон! У мандариновий!
— Ні, — чесно відповів я.
— Ну і все. Давай просто вмажемо, бачу, що дістав тебе твій капітан. Все інше — несуттєві подробиці.
— Тільки нагадай мені потім про кіндзу, — попросив я.
«Айн момент», — жестом показав Єгор, підізвав до нас мангальника і щось сказав йому грузинською. Той перепитав. Єгор схвально закивав головою і спитав уже в мене:
— Тобі скільки пучків треба? Два? Буде два за п’ятнадцять хвилин. Я думаю, питання з нагадуваннями про кіндзу зняте? Викреслюю. Ось тепер можна вмазати, — зареготав Єгор, надихнувшись моєю фізіономією ошелешеного мускусного кота. І ми негайно вмазали.
— Будеш сміятися, але кілька місяців тому ми на ОС-2 привезли в Батумі двадцять мішків сім’я коріандру. Не здивуюся, якщо це з нашого насіння вже наросло. Субтропіки, три врожаї на рік збирають.
— Стривай, то їхня кіндза — наш коріандр? Ми теж возили той коріандр, ти скажи. Але мене ніяка ботаніка, крім того, як вона в коносаменти записана, не цікавила.
— Тебе взагалі, крім іржавого корабельного заліза, нічого не цікавить. Ну, ось яка кому різниця, скільки людей у тебе на вигрузці, що ти так цим переймаєшся? Вивантажили — плюс, не вивантажили — мінус. Дві галочки в блокнотику. Ні, повинна, звісно, бути на фірмі й така людина, але, значить, компаньйони твої булки розслабили, мишей не ловлять. До речі, у тебе ж був інший кеп. Серьога? Це ж ми з ним випивали колись біля музею
