Маленькі дикуни - Ернест Сетон-Томпсон

— Обернись, — прошепотів Дятел.

Рафтен повів очима і навіть здригнувся, бо опудало, добре замасковане в кущах, справді скидалось на живого оленя.

— Спробуйте вистрілити, — запропонував Ян.

Рафтен взяв заряджений лук. Не влучив.

— Ця штукенція не для мене. Я надаю перевагу рушниці. — Потім запитав: — Старий Калеб заходить до вас?

— Старий Калеб? О, так! Він наш частий гість.

— Бачу, до вас він краще ставиться, ніж до мене.

— Слухай, тату, а чому ти думаєш, що це Калеб у тебе стріляв?

— Мабуть, у суді я цього не довів би, але того дня, коли ми обмінялись із ним кіньми, між нами виникла сварка. Він заприсягся вбити мене і поїхав з міста. Його пасерб Дік Пог стояв поруч і все чув. Вночі, коли я повертався додому, в мене вистрілили з-за кущів, а вранці ми знайшли поблизу гаман[11] Калеба та кілька його листів. Це все, що я знаю, і цього досить. Пог нечесно відібрав у нього ферму, але мене це не обходить. Я думаю, цього старого звідтіль скоро зовсім потурять.

— А він, здається, добрий, — вставив Ян.

— Воно то так, тільки коли хильне зайвого, від нього можна всього чекати. А так він дуже спокійний.

— Що ж сталося з його фермою? — запитав Сем. — Хіба вона йому вже зовсім не належить?

— Ні, тепер ферма не його. Хоча я не певен. Чув, що казали. Саріанна йому не рідна дочка, і навіть не родичка. У нього більше нікого немає. Дік раніше наймитував у мене. Язик у нього жахливий, але працював він добре. Цей Дік одружився з Сарою й умовив старого переписати на них ферму. Дік обіцяв, що Калеб житиме з ними до кінця своїх днів. Та прибравши до рук ферму, Дік задумав спекатись старого. Перша сварка відбулася через Турка. Дік заборонив тримати його на фермі, бо той ганяв курей і душив овець. Мою овечку він точно загриз. Якби я стовідсотково був певен у цьому, то дав би десять доларів, щоб його вбили. Калеб відмовився розлучитися з собакою і перейшов жити в хатину біля струмка на другому кінці своєї земельки. Справи пішли на краще. Дік із Саріанною навіть посилали старому борошно та іншу провізію. Та люди кажуть, що вони надумали зовсім вижити старого. Я цього не знаю, бо мене це зовсім не обходить, хоч Калеб певен, що саме я підбиваю проти нього Діка… Ну, як твої нотатки? — запитав Рафтен, помітивши записну книжку в руках Яна.

— О, добре, що нагадали, — відповів Ян. — Скажіть, будь ласка, що це таке? — і Ян показав перемальований у записну книжку відбиток незнайомого копитця.

Рафтен примружив око:

— Не знаю. Нібито схоже на слід великого оленя. Але це неможливо. Оленів тут давно вже немає.

— Слухай, тату, — не вгавав Сем, — ти теж був би спантеличений, коли б тебе вигнали з дому? Чи не так?

— Звичайно. Та коли б я невдало обміняв коняку, то не став би за це стріляти в людину. Ну відлупцював би його; можливо, й сам би дістав здачі, тільки й усього. Ну, годі про це. Поговоримо про щось інше.

— Містере Рафтен, купіть, будь ласка, мені записну книжку, коли поїдете до міста. Я не знаю, скільки вона коштує, я б зразу дав вам гроші, — сказав Ян, непокоячись у душі про те, щоб ціна книжки не перевищила п’яти або, щонайбільше, десяти центів, які він встиг назбирати.

— Обов’язково. Але тобі не треба чекати. В поселенні білих є новісінька записна книжка, яку ти можеш отримати за так.

— Знаєте, містер Рафтен, — встряв у розмову Гай, — я краще за всіх стріляю в оленя!

Сем та Ян перезирнулись, подивились на Гая, одночасно вхопилися за ножі й в один стрибок опинилися біля Третього Вождя.

Той сховався за спину Рафтена і, як завжди, здійняв ґвалт:

— Не чіпайте мене! Відчепіться!..

Рафтен підморгнув:

— А я думав, що ви мирне плем’я.

— Скажіть, щоб вони не чіпали мене! — скиглив Гілка.

— Ми тебе відпустимо, якщо ти знайдеш того бабака. Вже другий день ми ні з ким не воюємо.

— Добре, знайду.

Гай зник у кущах, а хвилин через п’ять уже біг назад, подаючи руками якісь знаки. Хлопці взялися за луки, але, побоюючись обману, не дуже поспішали. Гай швидко кинувся за своїм луком та стрілами, і це розвіяло їх сумнів. Тоді всі троє побігли на поле. Рафтен теж приєднався до хлопців, попередньо запитавши, чи не заважатиме він полюванню.

Старий сивий бабак їв конюшину. Хлопці обережно поповзли вперед, мов справжні індіанці. Коли бабак підводився, щоб оглянути все довкола, хлопці завмирали. Коли ж він знову починав гризти, вони повзли далі і, нарешті, зупинились кроків за сорок від нього. Бабак насторожився, Сем шепнув:

— Тільки-но він знову почне їсти, ми вистрілимо всі разом.

І ось бабак повернувся до них спиною. В ту ж мить хлопці підхопились і спустили тятиви. Стріли продзижчали навколо старого гризуна, але жодна не влучила, і він сховався в нору набагато раніше, ніж мисливці встигли перезарядити зброю.

— Чого ж ти дав маху, Гілко?

— Ось побачите, наступного разу…

Рафтен почав з них кепкувати:

— Ех ви, мисливці нещасні! Коли б поруч не було поселення білих, ви б давно вже померли з голоду. Справжні індіанці не відійшли б від нори цілу ніч, а вранці обов’язково його спіймали б. Коли ви з ним