Діти капітана Гранта - Жюль Верн

— Талькаве, друже мій, Талькаве! — закричав Роберт, простягаючи руку до них.

— Він урятується, — впевнено мовив Вільсон. — А тепер повернімось униз.

За хвилину Роберт і матрос спустилися з гіллястих трьох поверхів омбу до місця розгалуження його головного стовбура. Тут уже сиділи Гленарван, Паганель, майор, Остін і Мюльреді, хто верхи на гілляках, хто вчепившись за них — як кому зручніше. Вільсон розповів, що він бачив згори. Всі також були певні, що Талькав не загине, не знали тільки, хто кого врятує: Талькав Тауку чи Таука Талькава.

Їхнє власне становище було, певна річ, небезпечніше. Хоч дерево й не поступалося перед силою течії, проте вода могла піднятися до горішнього віття, бо осідання ґрунту в цій частині рівнини обернуло її на глибоке водоймище. Тому Гленарван насамперед подбав про те, щоб викарбувати на стовбурі позначки, аби стежити за рівнем води. Проте вода поки що не прибувала — видимо, повінь досягла найбільшої своєї висоти. Це всіх заспокоїло.

— Що ж нам тепер робити? — спитав Гленарван.

— Мостити собі кубельце, хай йому біс! — весело озвався Паганель.

— Мостити кубельце! — вигукнув Роберт.

— Авжеж, мій хлопчику, доведеться жити на пташиний штиб, раз жити по-риб’ячому ми не можемо!

— Гаразд, — мовив Гленарван, — а хто ж нам дасть щось подзьобати?

— Я, — сказав майор.

Усі погляди звернулися на Мак-Наббса: зручно вмостившись у фотелі з двох гнучких гілок, майор простягав свої сакви, хоч і промоклі, але добре набиті.

— Пізнаю вас, Мак-Наббсе! — вигукнув Гленарван. — Ви завжди про все пам’ятаєте, навіть в обставинах, що дозволяють геть про все забути!

— Адже було ухвалено не тонути, — відповів майор, — не заради того, щоб померти з голоду!

— І я подбав би про харч, — сказав простодушно Паганель, — якби не був такий неуважний!

— А що в цих саквах? — поцікавився Том Остін.

— Харч на два дні, — відповів Мак-Наббс.

— Чудово! — мовив Гленарван. — Сподіваюсь, за добу води поменшає.

— Або ж ми знайдемо якийсь спосіб дістатися до землі, — додав Паганель.

— А тепер найперший наш обов’язок — поснідати, — оголосив Гленарван.

— Спочатку треба підсушитись, — зауважив майор. — А де ж узяти вогню? — запитав Вільсон.

— Овва! Розкласти та й годі, — відказав Паганель.

— Де?

— Отут, на вершечку стовбура, хай йому всячинаї

— А з чого?

— З сухого гілля, що ми його наламаємо на дереві.

— Але як його підпалити? — спитав Гленарван. — З нашого трута стала мокра губка.

— Обійдемось і так, — сказав Паганель. — Жменька сухого моху, сонячний промінь, лінза від моєї підзорної труби, — і ви побачите, біля якого чудесного багаття я грітимусь! Хто піде до лісу по хмиз?

— Я! — вигукнув Роберт.

І в супроводі свого друга Вільсона він зник, немов кошеня, в гущавині листя.

Поки вони ходили по хмиз, Паганель знайшов доволі сухого моху і поклав його на стовбур, туди, звідки розходились три грубезні гілки. Впіймавши лінзою сонячний промінь — а зробити це було дуже легко, бо денне світило яскраво сяло, — він швидко запалив мох, під який підмостив чималий шар мокрого листя; отже, багаття, розкладене в такий спосіб, не загрожувало небезпекою пожежі.

Незабаром Роберт і Вільсон повернулись з оберемком сухого гілля, котре й кинули на мох. Аби швидше роздмухати вогонь, Паганель розчепірив над багаттям свої довгі ноги, як то роблять араби, і, швидко нахиляючись та випростовуючись, полами свого пончо викликав справжній вітер. Хмиз зайнявся, і невдовзі веселе гомінливе полум’я запалахкотіло над імпровізованим вогнищем.

Кожний сушився, як кому заманулось; почеплені на гіллі пончо гойдалися під подувом вітру. Потім поснідали, доволі скромно, — треба було думати й про завтрашній день. Повінь, можливо, спадатиме в цьому величезному водоймищі повільно, а припасів було обмаль. На омбу не росли ніякі плоди, але в його гущавині ховалось без ліку пташиних гнізд, повних свіжих яєць, не кажучи вже про їхніх пернатих господарів. Цими джерелами харчування, певна річ, не слід було нехтувати.

Передбачаючи, що на омбу доведеться сидіти довгенько, мандрівники вирішили влаштуватися якнайвигідніше.

— Кухня і їдальня буде в нас на першому поверсі, — казав Паганель, — а спальня — на другому. Домівка наша простора, платня за помешкання невисока, отже немає чого церемонитися. Я бачу вгорі чудові природні колиски, що немов чекають на нас; коли гарненько себе до них прив’язати, ми спатимемо, як у найкращих у світі ліжках. Боятися немає чого. Зрештою, можна постановити варту. Наш загін досить численний, щоб одбитися від нападу індіанців або хижих звірів.

— Нам бракує лише зброї, — сказав Том Остін.

— Мої револьвери зі мною, — зазначив Гленарван.

— І мої — теж, — докинув Роберт.

— А навіщо вони нам, коли пан Паганель не винайде способу виготувати порох? — озвався Том Остін.

— Це непотрібно, — відповів Мак-Наббс, показуючи сухісіньку порошницю.

— Де ви її взяли, майоре? — спитав Паганель.

— Це Талькавова порошниця. Він подумав, що вона може нам придатися, й передав мені перед тим, як кинувся рятувати Тауку.

— Який шляхетний і мужній індіанець! — вигукнув Гленарван.

— Коли всі патагонці схожі на нього, — мовив Том Остін, — то я вітаю Патагонію.

— Не забувайте й за Тауку, — сказав Паганель. — Вона — невід’ємна частина патагонця, і я певен, що ми знову побачимо і Талькава,