Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко
Бензин грузини потім продавали на районі, який місцеві з гумором називали Кувейт, бо в кожному дворі там повкопували баки з пальним, а шланги з пістолетами звисали просто з парканів уздовж всієї вулиці. Я любив Грузію і за зневагу до дурних законів. Але на цій вулиці теж краще було не курити. У Грузії ніколи не вмирав дух підприємництва. Місцеві діловари пересиділи по базарах навіть 70 років радянської влади, вчасно відкуповуючись від усіх кровопивців — від ЧК до ОБХСС. За всіма документами автомайстерня належить побутовому комбінату, але усно всі знають, хто справжній хазяїн, і справу мають тільки з ним. Ось і колгосп начебто, але голова колгоспу — чомусь князь. І знамените грузинське:
— Где капитан? — бажання спілкуватися тільки з капітаном зі щонайменшої причини пояснювалося просто: їхні капітани дійсно були повноправними власниками своїх сейнерів, приймально-транспортних суден і риболовних ботів. І вирішували все одноосібно, а не на партійних зборах. Не так, як наші рибколгоспники, кого райком призначить.
«Нерпа» ж взагалі була рибінспекторським судном. Без жодних натяків на тралову лебідку та вантажні стріли. Тож до нашої з Серьогою появи на борту в Іллічівську простояла під причалом уже два роки. В рибінспекції хронічно не було пального, щоб відправити її ловити нахабних камбальних турків під островом Зміїний. Ну, як не було? Думаю, що у звітах вона кудись там ходила й щось там охороняла, пальне просто списували. А негодований, із затримками зарплати по півроку, екіпаж вже розбігся хто куди — на живі пароплави. Залишилися лише найстійкіші, які знали, кому штовхнути згвинчену на судні мідну хреновину одразу за олександрівський самогон, оминаючи грошову фазу обміну товарами та послугами. «Нерпу» доводилось ремонтувати наново перед кожним рейсом. І оце тепер моя команда. Це була ще одна з причин, чому я безвилазно сидів на борту «Нерпи» навіть під час довгих стоянок в Іллічівську. Який там Київ? В Одесу нагоди вибратися чекав тижнями. Бо ось купили ми брезенти для палубного вантажу, не пожмотилися. А кому їх тепер стерегти від власних же ініціативних матросів? Що украв ти, те твоє, — стверджував одеський переклад Шота Руставелі. І крайнього потім не знайдеш.
У Грузії ініціативність була якась геть інакша, тут нікого не дивувало, коли стара грузинська бабця прикрашала дерево біля подвір’я порожніми пляшками та блоками з-під цигарок «Мальборо» і просто у віконечку хати відкривала «цілодобовий магазин». Ялинкові прикраси на платані біля дороги мусили зорієнтувати шановне панство щодо асортименту, а саму хазяйку можна було викликати до «прилавку» дзвоником, вискочивши на тротуар з авто. Такий ось батумський мак-драйв. А що такого? Має право. Це її подвір’я. Жодна санепідемстанція й пожежні інспектори не мішайся. В Херсоні подібні метиковані бабці існували теж, навіть за комуністів, особливо в часи боротьби з пияцтвом, їх дахували менти, але діяли вони в умовах революційної конспірації: адреси «точок» з вуст у вуста передавали один одному місцеві алкоголіки, як політичний анекдот про Горбачова. В Грузії ж нічого не приховували. Бо свій маленький бізнес — то природне право будь-якої людини від народження. Як дихати. Як пити. Як сцяти з причала у воду.
Продавщиця фрезерного морозива з італійського автомата на набережній Сухумі в сезон отримувала 100 карбованців за день. Ще тих, радянських, місячну зарплату інженера. А ви пробували вибити для свого хаптресту в СРСР італійський автомат? Отож бо. То тільки грузину було під силу. Але в Сухумі тепер війна. Морозиво нікому жерти. Ось чого їм ще було треба?
Взагалі Батумі залишалося оазою миру у переораній війною країні. Ну як — миру? Наскільки то взагалі було можливо. Усі місцеві готелі й турбази переповнені біженцями з Сухумі та Осетії. Цілі сім’ї, усі три покоління, роками жили в тісних готельних кімнатах і сплачували готельний збір. Чоловіки прийшли з фронту всяк зі своєю зброєю (мрія недолугих українців, яких зараз розводять на петиції президенту), і в поєднанні з їхнім південним темпераментом і загальним економічним гапликом це давало несподівані наслідки. В Батумі, що не воювало ані дня, вулиці по ночах вимирали. Швидка і навіть поліція відмовлялися їздити на виклики вночі. То в тому, то в іншому кутку міста починали стріляти. Без зла, по-мирному. Просто від радості володіння зброєю, надлишку боєприпасів і наявності необережних нічних перехожих, які зовсім страх втратили, ходять тут ночами та ще й з гаманцями, либонь. Поближній до порту ресторан мав неформальну назву «Зоряне небо», бо, в традиціях фільмів про салуни і ковбоїв, чоловіки напідпитку щовечора стріляли в стелю і продірявили її, зрештою, до стану планетарію.
Українські судна кілька разів грабували під причалом і виносили з них сейфи. Добре, що ми, навчені ще першого разу, ніколи не тримали гроші в тому сейфі. Усі офіційні особи були озброєними, причому тягали свої хромовані пушки без кобури, просто заткнутими за пасок, щоб усі бачили, що людина при виконанні. Не знаю, скільки яєць при цьому було відстрелено, але виглядало грізно, дискутувати з митницею, наприклад, зовсім не хотілося. А прокурорські взагалі ходили містом з калашем на плечі. Але це все була ковбойщина й Голлівуд порівняно з історіями, які розповідали нам балакучі власники вантажів, які приходили під наш борт.
— Добре, що я вдома ховаю автомат окремо, а патрони окремо. Мій старшенький вже ходив у школу розбиратися з учителем фізики, навіщо двійку ставив. Взяв калашникова й ходив до школи, вйо. Добре, що патрони не знайшов. Але ж учитель того не знав… — в цьому місці розповіді генацвале реготав, як несамовитий, а капітан Накладний похмурнів і сопів. Йому б про свого старшенького саме час було щось розповісти, як той побив перед рейсом батькову машину, і виторгувати ще кілька доларів фрахту на кожній тонні вантажу, волжану ж биту треба тепер
