"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник

— Спасибі вам! «Розпеченим залізом»!

Літня колгоспниця бідкалася, ні до кого не звертаючись:

— Хіба ж я тепер по них полізу!.. В сорок четвертому мою своячку така вкусила. Два тижні в лікарні мучилася.

Дідусь у панамі сидів уже на третій полиці.

— Дешево відбулася ваша своячка. Укус гадюки буває смертельний, — холоднокровно обізвався вія.

— Є! Тут вона! — крикнув раптом один з ремісничників. Здавалося, сам вагон полегшено зітхнув і веселіше застукотів колесами.

— Знайшли?

— Де «тут»?

— Бийте її швидше!

Ремісничника, який присів навпочіпки, обступило кілька чоловік. Штовхаючись, заважаючи один одному, вони заглядали під бокове місце, куди лейтенант світив ліхтариком.

— Під лавкою, кажете? — питали його пасажири.

— Ага! В самісінький куток заповзла.

— Як же її дістати?

— Нелегко!

— Ну, чого ви стоїте? Втече!

Прийшов старший і з ним дівчина-провідник. Старший нагнувся і, не зводячи очей з темного кутка під лавкою, помахав провідниці відведеною вбік рукою:

— Коцюбку!.. Коцюбку! Коцюбку неси!

Провідниця пішла.

Вагон притих, очікуючи розв'язки. Дідусь у панамі, сидячи на третій полиці, дістав годинник:

— Через сорок хвилин Москва. Непомітно час минув. Завдяки… гм… завдяки молодому чоловікові.

Дехто засміявся. Усі, хто зібрався навколо ремісничника, глянули на Борю, наче тільки щойно згадали про нього. Він стояв осторонь, сумний, стомлений, і повільно тер одну об другу забруднені долоні.

— Що, друже, пропали твої труди? — сказав лейтенант. — Полював, полював, бабусю допік далі нікуди, а зараз цей дядя візьме та й уколошкає твій наочний посібник.

Боря підняв долоню до самого носа й зіскрібав з неї бруд указівним пальцем.

— Шкода, мисливцю, га? — спитав ремісничник.

— Гадаєте, ні! — прошепотів Боря.

Пасажири помовчали.

— Схоже, що й справді негарно виходить, — сказав басом вусатий робітник. Він спокійно сидів на своєму місці і курив, заклавши ногу за ногу, дивлячись на носок вимазаного глиною чобота.

— Що — негарно? — обернувся старший.

— Не для пустощів хлопець її везе. Убивати ніби й незручно.

— А що з нею накажете робити? — спитав громадянин у пенсне.

— Спіймати! «Що робити»! — відповів ремісничник. — Спіймати і віддати мисливцеві.

Увійшла провідниця з коцюбою. Вигляд у неї був войовничий.

— Тут іще? Не втекла? Посвітіть хто-небудь.

Лейтенант обережно взяв у неї коцюбу:

— Товариші, може, не будемо, га? Помилуємо гадюку?.. Гляньте на хлопчину: адже працювала людина, трудилася!

Збуджені пасажири мовчали. Старший витріщився на лейтенанта і почервонів:

— Вам сміх, товаришу, а нашого брата можуть притягти, коли з пасажиром що скоїться!

— А вб'єте гадюку, вас, татусю, за інше притягнуть, — серйозно сказав ремісничник.

— «Притягнуть»… — перекривила провідниця. — А це ж за що іще притягнуть?

— За псування шкільного майна, ось за що.

Навкруг дружно зареготали, потім засперечались. Одні казали, що в школі все одно не будуть тримати гадюку; другі твердили, що тримають, але під особливим наглядом учителя біології; треті погоджувалися з другими, але вважали за небезпечне віддавати гадюку Борі: а що як він знову випустить її в трамваї чи в метро!

— Не випущу я! Ось чесне піонерське, не випущу! — сказав Боря, дивлячись на дорослих такими очима, що навіть літня колгоспниця розчулилася.

— Та не випустить він! — затягла вона жалісливо. — Либонь, тепер учений! Адже теж співчуття треба мати: інші дітлахи в канікули бігають та граються, а він зі своїми гадами два тижні мучився.

— Та-ак! Так би мовити, повага до чужої праці, — виголосив дідусь у панамі.

Громадянин у пенсне підвів голову:

— Ви там філософствуєте… А провели б дитину додому з її змією?

— Я? Гм!.. Власне…

Лейтенант махнув рукою:

— Ну гаразд! Я проведу… Де живеш?

— На вулиці Чернишевського живу.

— Проведу. Скажи спасибі. Гак через тебе роблю.

— Ну, як, мисливці, вбили? — спитав хтось із другого кінця вагона.

— Ні. Помилували. — відловів ремісничник.

Старший суворо обвів поглядом «мисливців»:

— Діти малі! — Він обернувся до провідниці: — Совок неси. Совок під неї підсунемо, а коцюбкою притиснемо. Неси!

— Діти малі! — повторила, ідучи, провідниця.

Через десять хвилин гадюка лежала в банці, а банка, на цей раз дуже солідно закрита, стояла на колінах у лейтенанта. Поруч з лейтенантом сидів Боря, мовчазний і сяючий.

До самої Москви пасажири вголос згадували свої учнівські роки, й у вагоні було дуже весело.

Кінохроніка

Як я був самостійним

«Феодал» Дмитрик

Дресирувальники

«Людина без нервів»

«Архімед» Вовки Грушина

Білий щур

Небачений птах

«Калуга — Марс»

Учитель плавання

«Крокодилятко»

Гадюка

В електронній книзі використано також малюнки з інших видань автора.