Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

А брама зарипіла іржавими завісами і поволі відчинилася.

Вдарило йому в вічі світло від сотень смолоскипів, і побачив він величезний покій. Стеля його губилася у пітьмі, й попід стінами стояли люди. Так багато було їх, що й не злічити. От простує Михась поміж ними й бачить: тріщать і чадять смолоскипи угорі, капає з них палаюча живиця, а люди тії стоять і мовчать.

Іде малий козак і сам не знає, що з ним діється. Аж бачить: у кінці покою стоїть якась дівчина.

На ній вінок із сухих квітів та листя і полотняна сорочка, гаптована чорною заполоччю. Лице її біле, мов сніг, а погляд холодний і непорушний.

— Ну що, — каже вона, — прийшов-таки?

— Прийшов, — каже Михась.

Засміялася та дівчина, й регіт її моторошно загучав попід склепінням покою.

— І Троянів Ключ приніс?

— Приніс, — каже Михась.

— Як світ був молодий, учинив його Коштруб на Дівич-горі, щоб вічно були поміж людьми радість і любов… Та хіба ж буває радість без горя, а любов без ненависти?

— Не буває,— каже Михась.

— Ви чините добро, а воно обертається злом. Ви даєте життя, а воно приносить смерть. Сестра моя чуває над сим світом, та ласка її пропадає дарма і сходить у нівеч… Од нащада світа поміж вами її Образ, та марно пропадає його сила.

— Марно, — каже Михась.

І тоді простягнула вона руку.

— Віддай його мені!

Стрепенувся Михась і немовби збудився. Глянув на тую дівчину і втямив, що то Нея, дива Обида, котра приходила до нього вві сні.

— Який же козак із мене був би, якби я віддав, образ Лади, котрій усе козацтво служить з-перед віку? — питається в Неї. — Таж мене усі пращурі проклянуть!

— Як оддаси мені його, то зміниться світ і не стане Дажбожого Иру, а душі пращурів підуть у безвість, — каже дива Обида. — Віддай!

І простягає до нього руку, ось-ось до плеча доторкнеться.

Страшно стало Івасеві, як ніколи в житті.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — вигукнув він, сам не тямлячи, що каже, бо промовляв його вустами хтось інший. — Матінко Божа, Пречиста Ладо!

Зареготалася Нея, і її сміх моторошно загучав у камінному покої.

— Не взивай до бігів, бо тут не владарюють вони! Утретє кажу тобі: віддай образ тієї, що була колись моєю сестрою!

— А зі мною що тоді буде? — питається Михась.

Тут зареготалися люди, що досі мовчки стояли у покої, й той сміх був як грім.

— Бач, навіть мерці сміються з тебе… — каже Дива Обида. — Що буде, питаєш?

— Еге ж, — каже Михась.

— З глини тебе зліпили, — в глину ти і обернешся!

І тоді розлютився Михась не на жарт. А що, думає, все одно пропадати!

— Не віддам! — каже.

— Як се?.. — питається Нея.

— А отак! Не на того напала! Не зречеться козак Пречистої Панни, бо хто він тоді й буде! Крамар буде, писар-нікчема, гречкосій задрипаний, а не лицар Матери Лади!

— А знаєш, що я зроблю з тобою? — питає дива.

— А мені все одно! — каже Михась. — Пожив уже на світі… дев’ять год, слава Богу! З пекельною силою змагався, на Січі козакував… а що ще треба? Як світ стане молодий, то дасть мені Господь нове життя і знов буду козаком! А ти проклята будеш на віки віків!

Глянула Нея на Михася — та й річ йому відібрало. Дивиться він, аж підходить вона поволі й руку до нього простягає — ось-ось чуба торкнеться!

Сів тоді малий козак долі, намацав під сорочкою образ Матери Божої і затулив його долонями.

— Востаннє кажу: віддай! — озвалася дива.

— Облиш, Неє,— раптом каже хтось позаду. — Не взяти тобі сього козака.

Озирнувся Михась, коли ж там діва-поляниця ота золотокоса стоїть, що її він у городищі бачив. То були на ній лицарські лати, а це у гаптовану сорочку вбрана, червоним поясом підперезана й вінок на голові.

— Не втручайся, Дано! — каже клята богиня.

Засміялася та і каже:

— Матінка Божа настановила мене, щоб оберігала я сього козака від напасті… Не чіпай його і Троянів Ключ не руш, бо немає в тебе на нього сили.

— Вдруге кажу: не ставай на моєму шляху, а то зведу тебе зо світа!

— Кому ти про сеє говориш, П’ятнице? — питає Дана. — Іди