Маленькі дикуни - Ернест Сетон-Томпсон

це стосується лише дерев, які ростуть на відкритій місцевості. Коли ж дерево стоїть у південній частині галявки, тоді найгустіші пагони виростають з півночі. Коли ти візьмеш компас у руки, то все це виявиться лиш наполовину правильним, а коли ти до того ж у скруті та ще потребуєш допомоги — то зовсім неправильним. Я знаю одну рослину-компас — степовий золотушник. Якщо винести його на відкрите місце, то майже всі головки повернуться на північ, але в затінку дерев вони хаотично розкидаються…

Як помітиш стежинку, протоптану дикими звірами, йди по ній: вона обов’язково приведе до води. Тільки в цьому випадку треба не помилитися напрямком і йти туди, де вона краще протоптана. Коли ж вона звужується й губиться — повертай назад… А ще про близькість води свідчить велика кількість диких качок або гаг, що пролітають. Тоді можна без вагань іти у напрямку їх лету. Кінь та собака напевне тебе виведуть додому. Тільки одного разу мені траплявся кінь, що зблукав у лісі, але він був скажений.

Та компас — найбільш надійний прилад. Можна ще йти за сонцем чи зорями. А ще, коли ти знаєш напевне, що тебе шукатимуть, — просто розпали два димових багаття, сядь собі спокійно і час від часу гукай на допомогу.

XIII. Як вичиняти шкури і шити мокасини

Сем повернувся зі шкурою нещодавно забитого теляти. Батько дозволив узяти її, і тепер він приволік на бівуак «шкуру щойно забитого бізона для одягу».

— Цікаво, як індіанці шиють одяг, — сказав він товаришам. — Розпитайте в Калеба. Він вам розказуватиме, а я послухаю тихенько.

Відтоді як мисливець втратив власне житло, він став частим гостем на бівуаку. Тому не дивно, що вже за годину після приходу Сема до тіпі навідався і Калеб.

— Як індіанці вичиняють шкури для одягу? — кинувся розпитувати Ян.

— По-різному…

Та Калеб не встиг пояснити як саме, бо в цей час примчав захеканий Гай і закричав:

— Хлопці! Татова стара коняка копита відкинула! — і він весело засміявся, радіючи з того, що приніс найсвіжішу новину.

— Слухай, Гілко, щось ти дуже багато регочеш — гляди, зуби спалиш на сонці, — і Головний Вождь із удаваним сумом поглянув на Гая.

— Та правда здохла! Я візьму її хвіст на скальп. Ось побачите, я буду найсправжнісіньким індіанцем!

— А чому б тобі не оббілувати коня? Я навчу тебе зі шкури робити індіанські речі, — додав Калеб, запалюючи люльку.

— А ти вмієш?

— З коня здирають шкуру так само, як і з теляти. Ось знімемо шкуру, я вам покажу, які жили брати для шиття.

Вони разом пішли на поле Бернса. Гай метнувся назад і сховався в кущі, побачивши батька, який саме віз на запряжці волів кінський труп.

— Здрастуй, Джиме, — привітався Калеб до Бернса, з яким був у товариських стосунках. — Шкода скотинки?

— Не дуже. Я цього коня майже на дурняка купив — на чоботи виміняв. Та й добре, що здох, бо давно вже кульгав — толку з нього…

— Віддай нам шкуру, якщо вона тобі не потрібна.

— Та забирай, що хочеш.

— Ти тільки перевези його за межу, а ми візьмемо, що нам треба. Все, що лишиться — закопаємо.

— Гаразд… Вам не попадався на очі мій шибеник?

— Та щойно пробігав повз, — втрутився в розмову Сем. — Він начебто побіг до вашої садиби.

— Гм! Ну, може, я застану його вдома. Хай тільки попадеться на мої очі! — стиснув кулаки Бернс.

Бернс пішов, а через кілька хвилин із кущів вигулькнув Гай і приєднався до товаришів.

Калеб виконував основну роботу. Сем та Ян допомагали йому. Гай стояв і дивився, розповідаючи про те, як він сам здирає вдома шкури з телят.

Коли зняли шкуру, Калеб сокирою вирубав печінку й мозок.

— Цим, — пояснив Калеб, — вичиняють шкуру, а звідси індіанська скво добуває собі нитки, — він зробив глибокий розріз поздовж хребта від середини спини до крупу і, просунувши пальці під пасмо білястих волокон, почав його витягувати. Ця стрічка жил, майже в чотири дюйма завширшки, була дуже тонкою. Вона легко розщеплювалась на окремі волокна, що нагадували шовковисті нитки.

— Ось вам цілий моток ниток, — сказав Калеб. — Візьміть і спершу їх добре висушіть. А щоб вони не ламались, занурте їх у теплу воду на двадцять хвилин. Нитки зробляться м’якими й готовими для роботи. Індіанська скво, коли шиє, тримає нитку в роті, щоб її розм’якшити. Тепер у нас є коняча шкура і теляча шкура. Треба їх якнайкраще використати.

— А як вичиняють шкури?

— У різні способи. Інколи просто чистять, поки не зішкребуть весь жир і м’ясо. Потім натирають галуном[10] та сіллю і залишають згорнутою. А коли вона наскрізь пройдеться галуном, шкура побіліє, тоді її розтягують і мнуть, аж поки вона зробиться зовсім м’якою. Та в індіанців немає галуну та солі, тому вони змащують шкури сумішшю печінки та мозку. Зараз я вам покажу.

— Давайте все робити, як справжні індіанці! — запропонував Ян.

— Тоді дістань печінку й мозок теляти.

— А чому не кінські?

— Не знаю, але я не бачив, щоб індіанці змащували телячу шкуру кінською сумішшю. Мабуть, так краще…

Сем приніс із дому телячий мозок та печінку. Потім вони з Яном заходилися шкребти телячу шкуру. Після тривалої й напруженої роботи