Чотири танкісти і пес – 2 - Януш Пшимановський

І нікому не спало на думку піти по слідах гусениць і відшукати машину, яка, мов засліплений, смертельно поранений звір, переповзши через горб, привалена ожередом гнилої торішньої соломи, загрузла серед зораного поля.

Рвучкий вітер шарпав віхті соломи, що стирчали по бортах, рвав її та розкидав по полю. Подуви вітру щораз дужчали, здавалося, що вони здолають сталь, бо відчинений саме в цю хвилину люк механіка так і залишився незачиненим, мов повіка над розплющеним оком трупа.

Вітер приніс з собою перші великі краплі, розсіяв їх но скибах землі, розгубив у соломі. Падаючи на метал, вони швидко випаровувалися з розігрітої ще броні.

Шугонула вниз блискавка, гримнуло і полило.

Томаш, втиснувшись у куток, лівою рукою притримував рюкзака, а у правій стискав сокиру. Густлік присів навпочіпки зразу ж за спиною Янека, який вів спостереження, сидячи на місці механіка.

– Далеко до того будинку? – тихо запитав Єлень.

– Близько.

– А до лісу скільки?

– Двісті метрів по відкритій місцині.

– У дощ може і перескочив би.

– З вишки помітять.

– А як сюди їхали, не бачили?

Черешник мовчки слухав і раптом нервово обізвався пошепки:

– Бачили й прийдуть. Прийдуть і підпалять нас. Я у цій домовині не залишуся.

– Сиди, чого боїшся? – Густлік поклав йому на коліно важку руку. – Солома мокра після дощу…

– Ану тихо, – урвав їх Кос, хвилину прислухався до приглушеного гуркоту, який насилу пробивався крізь щелеетіння дощу і свист вітру, а потім припав до окуляра перископа.

За скісними смугами дощу, що вже вщухав, побачив: із лісу виїздить старенький трактор, тягнучи за собою польову кухню.

Під брезентовим дашком сидів солдат у гумовому цлащі з каптуром. Трактор простував до двоповерхового будинку, вмурованого, як вежа, у високу кам'яну стіну, без вікон на першому поверсі. Лише під самим дахом виблискували мокрими шибками кватирки й поряд з димарем стирчала башточка.

Трактор зупинився біля брами, солдат ударив стукачкою раз, а потім ще тричі підряд. Прочинилася чорним прямокутником невеличка віконниця.

Солдат подав термоса, взяв порожнього й одну за одною всунув у отвір три хлібини. Потім сів на своє місце цід брезентовим дашком і від'їхав, підстрибуючи на вибоїнах.

– Привозив обід, – пояснив Кос.

– Багато? – запитав Густлік, який, коли минула небезпека, був не від того, аби щось перехопити.

– Термоса й три хлібини.

– Шість душ. Що там може бути?

– Не знаю. Навіть кухареві не відчинили, тільки постукав і подав харчі крізь віконце в стіні.

– А може, це теж якийсь дослідний полігон. Щоб нас знову часом не випробовували.

– Слушно кажеш. Треба тікати, – повернувся і стурбовано глянув на механіка. – Григорію… Гжесю, зможеш?

Грузин мовчки кивнув головою.

– Я зроблю прохід, – запропонував Єлень. – Поки йде дощ…

Густлік насилу повернув у тісноті своє могутнє тіло і почав обережно розсувати солому позаду танка, утворюючи вузький тунель, Спершу робота йшла мляво, та потім Єлень дістався до слабо втоптаних шарів соломи, нарешті, відчув краплини дощу на долонях і свіжий подув вітру на обличчі. Густлік, зсунувши шоломофона на потилицю, уважно роздивлявся крізь солом'яне павутиння залите водою поле. Нікого не помітив; немов, борсук з нори, виповз назовні й, повернувши голову, тихо сказав:

– Вилазьте.

Перший спритно, як вуж, виповз Янек, і обидва допомогли вийти Саакашвілі, тримаючи його за ліву руку. У правій грузин судорожно затис шаблю.

– Єдина зброя, – виправдувався він. Хвилини тягнулися, як вічність.

– Швидше, чортяко.

У отворі з'явився напханий рюкзак.

– Тьху! – Єлень махнув рукою. – Боїться загубити мішка, більш ніж смерті… З таким обладунком швидше куля влучить.

– Ні, – запевнив Томаш, вичісуючи пальцями соломинки з чуприни. – Я не на спині.

Прокралися на другий бік ожереду. Перед ними лежало рівне поле, на яке з-під покрівлі білого будинку зліва дивилися вузькі, мов бійниці, віконця, а з башточки – вартовий біля кулемета.

– Був там? – запитав Густлік.

– Ні. Тільки тепер виліз.

– Щоб йому кисло було!

Єлень тремтів чи то з хвилювання, а чи з холоду, бо густий дощ сіявся й досі, і мундир починав темніти від вологи. Грузин теж замерз і нетерпеливо підганяв:

– Ходімо. Я можу перший…

Кос уважно оглядав поле – єдиний шанс давала глибока борозна, що йшла дугою до лісу. Треба було, ховаючись за ожередом, відскочити два метри вбік, опуститися на її дно і по воді, в грязюці, повзти, не підводячи голови.

– Хлопці, застебніть краще шоломофони, щоб вода не наливалася в уші, – пробурмотів Янек, пригинаючись для стрибка.

За Косом насилу рушив Григорій, якому заважала ще й шабля.

– Дай сюди цього ножика, – притримав йото Густлік, почекав трохи, а потім, немов заєць, повалився в борозну.

Злива одразу ж забризкала грязюкою обличчя, шоломи. Голови танкістів стали схожими на скиби землі, що не знати чому перекочувалися полем.

Останнім повз Томаш, який кожних три, чотири метри затримувався на мить і, намотуючи на руку мотузку, підтягав до себе рюкзака.

Ніким не помічені вповзли поміж перші дерева, потім петляли серед стовбурів, вибираючи, де густіший чагарник. Врешті Янек знайшов улоговинку, зарослу ліщиною і вільшняком, на яких уже розпустилося молоде листя.

Залізли в найгустіше місце, накрилися брезентом, забраним ще з підземного заводу. Вимазані з ніг до голови болотом, притулилися один до одного, як вовчики у лігві.

– Добре, що ти того мішка не загубив, – клацаючи зубами, похвалив Густлік. – Під брезентом на голову не капає.

– Та ж дірявий, нікуди не годиться, – відповів Томаш.

Через хвилину хлопець думав, що байдуже, чи дірявий, чи цілий, бо й так додому не донесе. Коня батько дістав од генерала відразу в Гданську, корову прижене взводний, що на тому боці Вісли живе, а от чи сина батько дочекається?

Довго мовчали. Боялися ворухнути занімілими ногами, щоб не сполохнути трохи того тепла, що причаїлося під брезентом. Лише коли горою з гуркотом пролетів важкий снаряд, усі здригнулися, перезирнулись. Кос кинув одне тільки слово, таким тоном, якби вимовляв ім'я коханої дівчини:

– Далекобійна.

– Будеш живий, Томеку, то тобі цілий брезент знайду. Наші за якихось два дні можуть бути тут.

Черешник не відповів. Друзі прислухалися до тиші, яку ще більш підкреслювало лопотіння рідкого дощу по брезенту.

– Хоч би трохи сонечка, – зітхнув Григорій. – У нас, в Грузії,, взимку тепліше. Все промокло…

Янек торкнувся мундира на грудях, добув з кишені фотокартку командира та його хрести, давній батьків знімок, ще раз старанно загорнув і сховав разом з тигровим ухом.

– Прийдуть по слідах і спалять танк дощенту, –