Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Ледь ворухнувши головою, він прислухався.

Ні, таки справді то — людський гамір, крики. І серед криків — постріли, брязкіт зброї.

«Це німці пішли в атаку, — подумав Валерик. — Але чи лишилося в нас кому зустріти їх?.. Може, вже немає серед живих ні Івана Петруненка, ні Аркадія Журавльова, ні Ібрагімова, ні Даурової, ні комісара Єхлакова?.. І німці ось зараз будуть тут, затопчуть і його ногами і посунуть без будь-якої перешкоди на Севастополь!..»

До Валерика повернулася цілковита свідомість. Тепер він усе чув, розумів, оцінював, але безсилий був зарадити самому собі, вивільнитися з-під землі, якою його придавило. Він застогнав голосно від тягаря, що лежав на ньому, від власної безпорадності. Спробував поворушити плечима, щоб витягти хоч одну руку. Але марно.

Коли б хто нагодився та допоміг!

Але нікого немає й близько. Всі там, на передовій, де лунає людське ревище, де брязкає, викрешуючи іскри, зброя…

Часом йому здавалося, що бій наближається, і тоді він у відчаї мотав головою, скрипів зубами, смикався усім тілом, стогнав протяжно. Лице його змокріло від гарячого поту. Боліла щока. Видно, її розрізало осколком чи гострим камінцем. Але то — дрібниця…

Та ось нарешті йому пощастило висмикнути праву руку.

Тепер — швидше, швидше. Не втрачати жодної секунди!.. Валерик горне долонею землю, скидає з себе каміння. Дедалі легше стає дихати, і він жадібно хапає насичене гаром та густою пилюкою повітря…

Уже й друга рука звільнена. Гарячково працює обома. Як легко дихати!.. Як гарно жити, знати, що ти знову можеш рухатись, бігти, стати поруч з своїми друзями до бою.

Валерик побіг.

Та не зробив він і кількох кроків, як знову впав, спіткнувшись об мертве тіло. Це був моряк. Він лежав на лівому боці, одна рука його заломлена за спину, ніби він ще намагається обіпертися на неї й звестися на ноги, а друга, з затиснутим у задубілих пальцях автоматом, простягнута вперед. Очі відкриті, і в них застигли біль та докір.

Потрібний був якийсь час, щоб Валерик отямився. Він зняв з голови моряка туго натягнуту безкозирку й накрив йому нею лице. Витяг із захололих пальців автомат, відчепив запасний заряджений диск і знову пішов туди, де, за його припущенням, точився бій.

По дорозі йому ще попадались мертві. Він нахилявся над ними, щоб забрати патрони чи диски. «Ці кулі — ваша незавершена помста, — думав він. — Ви вже не зможете, то я за вас…»

Тим часом зрозумів, що той бій, який він чув раніше, уже затих, і тепер лунають тільки окремі постріли. Він навіть зупинився, роздумуючи, куди йти?..

Та раптом почув знайомий голос:

— Вовчику! Сюди, до мене!..

Голос належав Аркадію Журавльову. Моряк висунувся до пояса з окопчика, навколо якого лежала розворушена свіжа земля, і махав Валерикові рукою.

Дим потроху розвіювався, щезав, як туман. Валерик побачив довгий ланцюг кривулястих нерівних окопів, у яких працювали бійці — копали, встановлювали кулемети і міномети, накладали гірки з каміння, втикали гілочки дерев для маскування.

Він поволі підійшов до Журавльова, здивовано запитав:

— Чого це ми тут?.. Адже висоту тримали.

Губи Журавльова зламалися в невеселій посмішці:

— Тримали, та не втримали… Відійшли, як пишуть у газетах, на нові оборонні рубежі… А ти де був?

— Як же це так, відійшли? — все ще не вірив Валерик.

— Як? Дуже просто: одні ногами, другі — ногами й руками, а треті — на череві, — сердито пожартував Журавльов. — Бери лопату та окопуйся.

Журавльов кілька разів кинув землю, але, бачачи, що Валерик не рухається, приголомшений такою звісткою, відставив лопату, тяжко зітхнув:

— Да-а-а, діла наші невеселі.

І раптом знову схопив лопату і з усього розмаху рубонув нею землю.

— А тільки не взяти їм Севастополя!.. У власній крові втопляться, а не візьмуть!.. Ні, ти тільки зрозумій… Ех!.. — І не сказав того, що хотів.

Низько, майже над окопами, несподівано проревів літак. Він не кинув бомб і не прострочив з кулемета, а сипонув листівки. Гойдаючись у повітрі, мов сухе листя, вони осіли на землю. Кілька листівок упало біля Журавльова та Балерина. Аркадій підняв одну:

— Подивимось, що нам Гітлер пише… — І почав читати: — «Севастопольці! Ви мужньо б'єтеся, але вас уже майже не лишилося, а ми щодня одержуємо нові підкріплення. Тому даремно ви проливаєте кров, даремно вмираєте. Німецьке командування пропонує вам скласти зброю і за це збереже вам життя…»

Далі Журавльов не читав. Обличчя його потемніло й пересмикнулося. Він гостро блиснув лютими очима:

— Чуєш, чого захотів, гад?.. Чуєш?..

— Чую…

— Каже: «даремно»! Ні, не даремно! Ми вас тут стільки перемелемо, що вся ваша гадюча Німеччина кривавими слізьми плакатиме… Подумати тільки: він нам пропонує скласти зброю! Ах, паскуда!.. — скреготав зубами Журавльов. — Та ти раніше подумай, як своє власне життя зберегти. Ще на колінах плазуватимеш та пощади проситимеш, не помилую!.. За все оце… за наругу над нашою землею, за всіх убитих і покалічених — не помилую!..

Він пошматував листівку, а потім ще й розрубав її лопатою.

— Я теж їм не прощу, Аркадію, — промовив Валерик. — Ніколи!.. Нізащо!..

Почувся цокіт коліс, зафоркала коняка, — під'їхала польова кухня. Кухар, молоденький білявий солдат у новій і чистій формі, хлоп'ячим голосом вигукнув:

— Обід!.. Швидше підходьте, одержуйте, бо ніколи. Солдати і матроси обступили кухню, підставляючи котелки, алюмінієві миски і навіть каски, в кого не було