Катріона - Роберт Льюїс Стівенсон

— Але вона може бути мені потрібною, міс.

— Отак краще! — спалахнула міс Грант. — Гляньте мені прямо в обличчя; хіба я не вродливіша за неї?

— Я був би останнім негідником, коли б заперечував це, — відповів я. — У всій Шотландії немає красивішої за вас.

— Ну от, а тепер, коли перед вами краща з двох, ви повинні обов'язково говорити про другу! — зауважила вона. — Таким чином ви ніколи не будете подобатись жінкам, містер Бальфор.

— Однак, міс, крім краси, є ще дещо, — сказав я.

— Ви натякаєте, що я гірша, ніж могла б бути?

— Просто хочу сказати, що я, ніби той півень на гноїщі з дитячої казки! Бачу дорогоцінний камінь, любуюсь ним, але мені потрібніша зернинка пшениці.

— Бравіссімо! — вигукнула дівчина. — Добре сказано, за це я винагороджу вас своєю розповіддю. Увечері того дня, коли ви зникли, я пізно повернулась від своїх знайомих, де мною дуже захоплювались, не те, що ви. Ї раптом кажуть, що мене хоче бачити дівчина в тартановій шапочці. «Вона чекала вже більше години, — сказала служниця, — і весь час дуже журилася». Я вийшла до неї. Дівчина підвелась при моїй появі, і я одразу ж впізнала Катріону. «Сіроока», — подумала я, але вдала, що не знаю її. «Це ви, нарешті, міс Грант? — промовила вона, дивлячись на мене суворо й жалісливо. — Так, він казав правду, що ви дуже вродлива». — «Така, якою створив мене бог, моя люба, — відповіла я. — Однак я була б дуже рада й зобов'язана вам, коли б ви пояснили, що вас привело сюди глупої ночі». — «Міледі, — сказала вона, — ми родичі: обидві ми походимо від одної крові синів Альпіна». — «Люба моя, — відповіла я. — Я стільки ж думаю про Альпіна і його синів, як про торішній сніг. Сльози на вашому обличчі для мене значно красномовніші». Тут я була такою необачною, що поцілувала її. Ви б самі охоче це зробили, але, б'юсь об заклад, ніколи не наважитесь. Я кажу, що була необачною, бо знала дівчину тільки по зовнішньому вигляду: та виявилось, що я не могла б придумати нічого кращого. Вона дуже смілива і горда, але, мабуть, мало бачила у житті ніжності, і від моєї ласки (хоч, признаюсь, вона була виявлена досить легковажно) серце її зразу ж потяглося до мене. Не буду відкривати вам жіночих таємниць, не скажу, як саме вона обворожила мене, бо вона скористається тими ж засобами, щоб покорити й вас. Так, це славна дівчина! Вона чиста, як вода гірських джерел.

— Вона ангел! — вигукнув я.

— Потім Катріона розповіла про свої турботи, — вела міс Грант далі, — про те, як тривожиться за долю батька і за вас (без жодної на те серйозної причини) і в якому скрутному становищі вона опинилась, коли ви розстались. «І тоді я, нарешті, згадала, — сказала вона, — що ми родичі і що містер Давід назвав вас красунею з красунь, і подумала: «Коли вона така вродлива, то, мабуть, і добра», — набралась духу і прийшла сюди. Отут-то я й пробачила вам, містер Деві. У моєму товаристві ви були ніби на розжареному залізі, якщо я коли-небудь і бачила юнака, котрий хотів утекти, то, за всіма ознаками, це були ви, а я й мої дві сестри були тими леді, що їх ви так хотіли позбутися. І раптом виявляється, що ви мимохідь звернули на мене увагу і були настільки люб'язні, що розповіли про мою вроду! З цього часу можете вважати мене другом, я навіть починаю з ніжністю згадувати про латинську граматику.

— У вас ще буде час насміхатися з мене, — сказав я. — Думаю тільки, що ви несправедливі до себе і що це Катріона привернула ваше серце до мене. Вона надто щира, щоб помічати, як ви, незграбність свого друга.

— Я б не поручилася за це, містер Давід, — зауважила молода леді, — у дівчини зіркі очі. У всякому разі мені незабаром довелося переконатись, що вона вам справжній друг. Я одвела її до мого батька, його світлість був від кларету в благодушному настрої, тому прийняв нас обох. «Ось Сіроока, про яку ви стільки наслухались за останні дні. Вона прийшла довести, що ми говорили правду. Кидаю до ваших ніг найвродливішу дівчину в нашому краї», — сказала я, по-єзуїтському залишаючи в думці місце в Шотландії і для себе. Вона на ділі підтвердила мої слова: стала перед ним на коліна, і я б не наважилась побожитись, що від цього вона не сподобалась йому вдвічі більше, а її звертання не здалося ще чарівнішим. Адже всі ви, мужчини, справжні магометани. Дівчина розповіла йому, що сталося того вечора, коли вона затримала слугу свого батька, щоб той не міг іти за вами, і як вона тривожиться за батька й за вас. З сльозами просила вона врятувати життя вам обом (з яких жодному не загрожувала небезпека). Повірте, я стала, нарешті, пишатися своєю статтю, так все у неї виходило красиво, і шкодувала тільки, що йшлося про таку незначну справу. Вона не встигла багато сказати, як, запевняю вас, прокурор був уже цілком тверезий і бачив, що вся його тонка політика розплутана молодою дівчиною й розкрита його ж непокірливою дочкою. Проте ми вдвох прибрали батька до рук і владнали справу. Якщо тільки вміло обходитися з моїм татом, як це змію робити я, то з ним ніхто не зрівняється.

— Він був дуже добрим до мене, — сказав я.

— Так само, як і до Катрін, я сама була свідком цьому, — заявила міс Грант.

— І вона просила за мене? — спитав я.

— Просила, і дуже зворушливо, — відповіла молода леді. — Не хочу сказати вам, що вона говорила, бо вважаю, що у вас і так уже досить зарозумілості.

— Бог відплатить їй за все! — вигукнув я.

— Разом з містером Давідом Бальфором, сподіваюсь? — вставила міс Грант.

— Ви надто несправедливі до мене! — вигукнув я. — Мене проймає дрож на саму думку побачити її в таких грубих руках. Думаєте, я розраховую на це, тому що вона просила за моє життя? Та вона зробила б те саме навіть для сліпого щеняти! Коли б ви тільки знали, — я мав ще більше причин загордитися. Вона поцілувала мою руку. Так, поцілувала! А чому? Думала, що я хоробро стою за справедливу справу і, можливо, йду на смерть. Не заради мене вона це робила… та мені не треба було говорити це вам, коли ви не можете без сміху дивитися на мене. Це було з любові до того, що вона вважала мужністю. Я думаю,