Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

— Схоже, що нас набачив, гад, — сказав артилерист Іван Петруненко. — Я, буває, по них теж як лупону несподівано. Часом і накриєш з першого снаряда… Сидять фрици, на губній гармошці цигикають, а тут — р-раз! — і пиши фрау Марті, що твій доблесний Фріц загнувся смертю хоробрих…

Але цього разу Петруненко помилився. Не спеціально їм призначався той снаряд. Чорні фонтани вибухів здійнялися вгору в різних місцях. Фашисти одночасно ударили по всій лінії оборони.

— До бою! — пролунала команда і покотилася над окопами. — До бою!.. До бою!..

Де хто не був, що не робив, миттю все полишив і стрімголов пустився на своє бойове місце. На вогонь ворога одразу ж треба було відповісти вогнем.

Валерик, пригинаючись до землі, побіг за Іваном Петруненком. Якось так сталося, що він влився в бойову обслугу цього лагідного в житті і лютого в бою артилериста і, коли гармата стріляла, подавав снаряди. До Валерика звикли. Тим більше, що був він швидкий, моторний і з своїми обов'язками справлявся добре. Не встигне гармата зробити постріл, як уже в руках у піднощика Валерія Волкова — новий снаряд.

Зблисків у ворожому таборі було так багато, що Петруненко спершу навіть трохи розгубився — по якому з них бити?.. Та це була лише мить. Досвідчений артилерист, він швидко навів свою гармату на ціль, і вона ожила.

Над рудою й сухою землею поплив чорний дим, перемішаний з густою пилюкою. Вибухи і постріли заглушували, але все ж Валерик почув торжествуючий Петруненків голос:

— Є одна!.. Накрили!..

І він швидко переставив приціл.

Час минав, але артилерійська дуель не припинялася. Уже майже нічого навколо не можна було розгледіти. Дим і пилюка відгородили сонце від землі, і його червоне мертве кружало було видно мов крізь закіптявлене скло. Падали вбиті й поранені.

Мимо Валерика проповз поранений солдат. Йому треба було б допомогти, але не можна лишати гармату й на мить.

«Хтось інший допоможе», — подумав хлопець. До того ж він добре знав, що й сам поранений не погодився б скористатися допомогою бійця, який залишив гармату в хвилини бою.

І Валерик одразу ж забув про солдата. Всі його думки знову зосередилися на одному: швидше і влучніше стріляти, більше знищити ворогів!..

Настав час, коли артилерійська дуель почала стихати, як поволі затихає громовиця в чорному захмареному небі.

А згодом стало й зовсім тихо.

Валерик випростався, оглянувся навколо себе майже безтямними, засліпленими спалахами та люттю очима. На його сірому обличчі лежав такий вираз, ніби він не розумів, де перебуває і що взагалі діється на світі.

Тремтячи всім тілом від збудження, яке ще не згасло, чи від перевтоми, він сів на землю, кинув погляд на Івана Петруненка, на інших гармашів і… засміявся.

Це не був той звичайний людський сміх, яким виявляється радість чи вдоволення. Це була гримаса сміху, яка лягла на обличчя незалежно від його волі, тому лягла, що всередині в нього щось клекотіло, бурунилось нестримною хвилею торжества: «А ми все-таки живі… Живі!.. І ще стрілятимемо, і ще битимемо ворогів! Бо ми — живі!..» Піт стікав брудними цівочками по щоках, по шиї, по грудях, лоскотав і повертав Валерика до реального сприйняття світу. Він провів рукою по обличчю і цим рухом ніби зітер рештки того затуманеного буйно-торжествуючого почуття, що клекотіло в ньому, спитав, дивлячись на Петруненка:

— Все?..

— Тепер уже не скоро обізвуться, — прохрипів гармаш, теж витираючи рясний і брудний піт з обличчя. — Скуштували морського вогника!.. Біжи, Вовчику, на КП, ти серед нас найшвидший… Скажи, що всі живі-здорові, чого й їм бажаємо, і готові хоч зараз до нового бою.

І не стримався, щоб не похвалити хлопця:

— Ох, і молодчина ж ти!.. Вважай, що медаль «За відвагу» уже в тебе на грудях. Мені вчеплять, свою тобі віддам.

Але не пробіг Валерик і півдороги, як почув важкий потужний гуркіт, що з кожною секундою наростав. Навіть і не гуркіт, а рев, від якого дрижало повітря. Він зрозумів, що то летять ворожі літаки, їхній звук він легко відрізняв від звуку своїх. Але скільки їх і куди летять? Цього визначити не міг, бо над землею ще висіла непроглядна хмара диму й куряви. День був схожий на вечір. І Валерик міг би подумати, що це справді вечір, коли б не сонце, яке висіло вгорі мертвим і холодним червоним диском.

В наступну мить він почув виття бомб. Мабуть, їх було кинуто одразу дуже багато, а може, всі вони летять просто на нього, бо ще ніколи те виття не краяло так душу, ще ніколи так не всвердлювалося в мозок. Він стрибнув у найближчий окопчик і притиснувся спиною до землі, намагаючись все-таки розгледіти бомби.

Гримнули вибухи. Злилися в один протяжний гуркіт. І захиталася земля…

Майже підсвідомо він зрозумів, що земля всією своєю масою валиться на нього і ось зараз засипле зовсім, з головою, навічно…

Але дивно: голова чомусь лишається зверху. Тіло — придавлене, закопане, скуте, а голова — вільна. У всякому разі, є чим дихати.

Валерик не знепритомнів, але й не повною свідомістю сприймав те, що діялось навколо.

Літаки з'являлися в небі ешелонами. Не встигав звільнитися від свого смертоносного вантажу один ешелон, як прилітав інший з новим запасом бомб. Вибухи шматували землю, знищували укріплення, вбивали, калічили, присипали ще живих людей.

А Валерик лежав, придавлений землею та камінням, приглушений, засліплений, з закривавленим обличчям.

Зненацька стало тихо.

Але знову ж