Робінзон Крузо - Даніель Дефо
Картина, що відкрилася моїм очам, коли я спустився з горба й підійшов до берега моря, буквально приголомшила мене. Не можна описати жаху, що охопив мене, коли я побачив, що весь берег засіяний черепами, кістками рук, ніг та інших частин людського тіла. Я побачив також утоптаний майданчик, де було видно рештки вогнища, — тут, мабуть, ниці дикуни сиділи під час своїх жахливих людожерських бенкетів.
Я був такий вражений, побачивши все це, що навіть забув про небезпеку, яка мені загрожувала. Від жаху перед страшним викривленням людської природи, що могла дійти до такої пекельної жорстокості, у мене пропав весь страх за самого себе. Хоч я не раз чув про такі речі, але ніколи не бачив їх так близько. Я відсахнувся від цього жахливого видовища; мене почало нудити, і я б зомлів, коли б природа не очистила мій шлунок. Після того як я віддав геть усе, мені трохи полегшало, але деякий час я був такий слабий, що не міг стояти. Трохи очунявши, я знову якомога швидше зійшов на горбок і почвалав додому.
Відійшовши трохи від цієї частини Острова, я спинився, щоб отямитись від усього баченого. У глибокому душевному зворушенні я звів очі до неба і, вмиваючись сльозами, подякував богові за те, що він прирік мені народитись в іншій частині світу, де немає таких виродків. Хоч я вважав своє становище дуже поганим, але все-таки в мене було стільки втіх, що я мусив дякувати за них, а не скаржитись. Передусім, навіть у цьому становищі, мене підтримувала віра в бога й надія на його благословення. Це було більше щастя, ніж я заслужив за всі злигодні, яких я зазнав або міг зазнати.
У цьому вдячному, настрої я повернувся до свого замку і відтоді став менше боятися дикунів. Із своїх спостережень я переконався, що ці варвари ніколи не приїздили на острів по здобич — чи тому, що нічого не, потребували, чи тому, що не сподівались знайти що-небудь у такому пустинному місці. В лісовій частині острова вони, безперечно, бували не один раз, але, мабуть, не знайшли там для себе нічого потрібного. Я знав лише одне: я прожив на острові майже вісімнадцять років і до останнього часу не знаходив людських слідів. Виходить, я міг прожити тут іще вісімнадцять років і не навернутись на очі дикунам, хіба що натрапив би на них через власну необачність. Тепер я клопотався тільки тим, щоб найкраще сховати всі ознаки свого перебування тут, принаймні доти, доки не знайду кращого товариства, ніж товариство людожерів.
А все-таки від огиди й жаху, навіяних цими дикими істотами та їхнім нелюдським звичаєм пожирати один одного, я впав у сумний настрій і майже два роки безвихідно провів у тій частині острова, де були мої ділянки, тобто дві мої садиби — фортеця і дача, і огорожа в лісі; але останню я відвідував лише ради кіз. Моя огида до дикунів, цього пекельного поріддя, була така, що я швидше згодився б побачити самого диявола, ніж зустрітися з ними. За цей час я ні разу не ходив подивитись на свою пірогу. Я навіть почав думати про будування нового човна, бо остаточно вирішив і не пробувати привести свою пірогу з того берега острова. Я не мав охоти зустріти тих звірів і на морі, бо знав, яка буде моя доля, коли я потраплю їм у руки.
Проте час і задоволення з того, що я в безпеці і що дикуни мене не викриють, майже зовсім розвіяли мої побоювання. Я знову зажив спокійним життям, з тією тільки різницею, що тепер я став обачнішим і вживав усіх заходів, щоб не впасти ворогові в очі. Найбільше боявся я стріляти, щоб не привернути уваги дикунів, коли б вони випадково були на острові. На щастя, я міг тепер обходитись без полювання в лісі, бо своєчасно розвів домашню худобу. Протягом цього часу я сильцями та пастками піймав кількох кіз і за два роки, здається, не вистрілив ні разу, хоч ніколи не виходив в дому без рушниці та пари пістолів (із трьох, привезених мною з корабля), які я носив, засунувши за пояс із козячої шкури. Я почистив великий тесак, теж знайдений на кораблі, і зробив собі ремінь, щоб було куди застромляти його. Отже, коли додати до попереднього опису моєї особи ще два пістолі й величезний тесак на ремені, але без піхов, ви побачите, що, виходячи з дому, я мав страшний вигляд.
Так тривало, як я сказав, деякий час і, здавалось, за винятком цих запобіжних заходів, життя моє спливало спокійно, як і раніше. Міркуючи про своє становище, я дедалі більше переконувався, що воно не таке вже погане проти долі багатьох інших, та й сам я міг би потрапити в значно гірші умови, якби мені так судилося. Люди куди б менше нарікали на життєві прикрощі, коли б вони порівнювали свою долю з гіршою і дякували б за неї, ніж коли порівнюють її, як це буває завжди, з кращою і через те ще більше ремствують та бідкаються.
Тепер мені майже нічого не бракувало. Мені здається, що страх перед цими виродками-звірами і, як наслідок страху, повсякчасний клопіт про свою безпеку зробили мене байдужішим до життєвих вигод і притупили мою винахідливість. Я, наприклад, так і не здійснив одного свого гарного плану, що якийсь час неабияк цікавив мене. Я дуже хотів зробити з ячменю солод і зварити пиво. Правда, ця вигадка була досить-таки химерною, і я часто докоряв собі за свою наївність. Я добре знав, що для здійснення цього плану мені бракувало багато такого, чого не можна було дістати. Передусім, у мене не було бочок, щоб зберігати пиво, і я, як уже сказано, ніяк не міг зробити їх, хоч витратив багато тижнів і навіть місяців на марні спроби домогтись успіху в цій роботі. Далі, в мене це було ні хмелю, ні дріжджів, ні казана, щоб варити в ньому пиво. Проте я певен, що якби ці кляті дикуни не нагнали на мене страху, я взявся б до виконання цього задуму і, може, дійшов би свого, бо коли я розпочинав якусь справу, то рідко кидав її, не довівши до кінця.
Але в той час моя винахідливість звернула на зовсім інший шлях. День і ніч я думав тільки про те, як знищити кілька цих страхіть під час їхніх звірячих розваг. Я мріяв врятувати якусь
