Катріона - Роберт Льюїс Стівенсон

— Міс Грант, — сказав я, — мені здається, що я й так уже зобов'язаний вам за кілька радісних і добрих слів на папірці без підпису.

— Без підпису? — перепитала вона, і на її обличчі, надзвичайно вродливому, з'явилася кумедна гримаска, ніби вона намагалася щось пригадати.

— Якщо тільки я не помиляюсь, — вів я далі. — Та у нас, напевно, буде час поговорити про це, дякуючи доброті вашого батька, який запрошує мене погостювати у вас. А зараз дурень просить єдиної ласки — дати йому волю.

— Ви обзиваєте себе різкими слівцями, — зауважила вона.

— Містер Дойг і я були б раді й різкішим під вашим дотепним пером, — натякнув я.

— Мені ще раз доводиться дивуватися скромності чоловіків, — промовила дівчина. — Якщо не хочете їсти, то вирушайте негайно, тим швидше повернетесь, бо їдете шукати вітра в полі. Їдьте, містер Давід, — додала вона, відчиняючи двері.

Скочив мерщій на баского коня,

Рвонувся в ворота й полинув,

Не знав відпочинку, бо всюди шукав

Дівчину вірну, і милу.

Я не чекав другого запрошення і дорогою в Дін виправдав цитату міс Грант.

Стара леді Оллардайс прогулювалась в саду одна, спираючись на чорну палицю з срібним набалдашником. Коли я спішився й підійшов до неї з привітанням, то побачив, що кров прилила їй до обличчя, а голова випрямилась, як у імператриць (такими я уявляв їх).

— Що привело вас до моєї бідної оселі?! — вигукнула вона гугняво. — Я не можу впустити вас у дім. Всі чоловіки в моїй сім'ї померли й поховані; я не маю ні сина, ні чоловіка, які могли б охороняти мої двері; всякий злидень може схопити мене за бороду, а борода у мене справді є, і це найгірше… — додала жінка тихенько.

Такий прийом зовсім приголомшив мене, а при останніх словах, схожих на марення божевільної, мені майже одібрало мову.

— Я бачу, що впав у немилість, міледі, — сказав я. — Однак беру на себе сміливість запитати про міс Драммонд.

Вона глянула на мене палаючими очима, губи її були міцно стиснуті, від чого навкруги утворилося багато зморщок, а рука, що спиралася на палицю, тремтіла.

— Яке нахабство! — вигукнула жінка. — Ви ще приходите сюди запитувати про неї? Бачить бог, я б сама хотіла це знати!

— Так вона не тут?! — скрикнув я.

Стара леді задерла голову, ступила крок вперед і так закричала на мене, що я відсахнувся од неї.

— Клятий брехун! — кричала вона. — Ви ще приходите розпитувати мене! Вона у в'язниці, куди ви посадили її, он де вона! І подумати тільки, що з усіх чоловіків, яких я будь-коли бачила, це зробили ви! Ах ви негідник! Якби у моїй сім'ї був хоч один мужчина, він показав би вам, де раки зимують.

Я вирішив не затримуватися тут довше, бо помітив, що запал жінки розгорявся. Коли я повернувся, щоб іти до коня, вона навіть пішла слідом; не соромлюсь признатися, що я поїхав, встромивши у стремено одну ногу, тоді як друга ще шукала його.

Я не знав іншого місця, де міг би дізнатися про Катріону, тому не лишалося нічого іншого, як повернутися в будинок прокурора. Мене дуже люб'язно прийняли всі чотири леді, які тепер зібралися в одній кімнаті. Я мусив розповідати їм детально, з усіма подробицями новини про Престонгрейнджа, про те, що говорилося у західних провінціях, і трохи не помер з нудьги. А та молода леді, з якою я найбільше хотів лишитись на самоті, насмішкувато дивилась на мене і, здавалось, була задоволена моїм нетерпінням. Нарешті, коли я поснідав з ними і вже збирався у присутності тітки просити у міс Грант дозволу поговорити з нею, дівчина підійшла до клавікордів і, награючи мотив, проспівала високим тоном:

Коли міг мати — то не брав,

Коли ж захочеш — не одержиш.

Та на цьому її суворість скінчилась: знайшовши якийсь привід, я вже забув який, вона повела мене в бібліотеку свого батька. Не можу не сказати, що міс Грант вирядилась, як на весілля, і здавалася ще вродливішою, між завжди.

— А тепер, містер Давід, сідайте і поговоримо на самоті, — промовила вона. — У мене є багато дечого розповісти вам, а крім того, виявляється, що я була несправедливою щодо вашого смаку.

— Тобто, міс Грант? — спитав я. — Сподіваюсь, що я завжди ставився до вас з належною пошаною.

— Можете бути спокійні, містер Давід, ваша пошана як до самого себе, так і до ваших нещасних ближніх, на щастя, не мала собі рівної. Та це до справи не стосується. Ви одержали від мене записку?

— Я мав сміливість припускати, що вона від вас, і відчував велику вдячність, — сказав я.

— Записка, мабуть, здивувала вас. Та почнемо спочатку. Ви, очевидно, не забули того дня, коли люб'язно супроводжували трьох нудних панночок в Хоуп-Парк? У мене ж ще менше підстав забути його, бо ви були тоді настільки люб'язні, що познайомили мене з деякими правилами латинської граматики, за що я глибоко вдячна вам, — вела вона далі.

— Боюсь, я був надто педантичним, — промовив я збентежено на цю згадку. — Але зважте, що я зовсім не звик до жіночого товариства.

— В такому разі я не буду говорити про латинську граматику, — відповіла вона. — Та як ви могли покинути довірених вам молодих леді? «Він шпурнув її за борт, він покинув її, свою любу, кохану Анні!» — проспівала дівчина, — і його любій Анні й двом її сестрам довелося плентатись додому самим, як виводкові молодих гусенят! Виявляється, що ви повернулися до мого тата, де, поводились надзвичайно войовниче, а звідти вирушили в невідомі країни, прямуючи, як стало відомо, на скелю Басе. Молоді баклани вам, очевидно, подобаються більше, ніж гарненькі дівчата.

Незважаючи на ці добродушні насмішки, в очах молодої леді можна було прочитати поблажливість, і я почав сподіватися, що далі вона буде милостивішою.

— Вам подобається мучити мене, — зауважив я, — ви поводитесь зі мною, як з покірливою іграшкою. Благаю вас бути милосерднішою. Зараз мені хочеться почути лише про Катріону.

— Ви називаєте її так у вічі, містер Бальфор? — спитала міс Грант.

— Запевняю вас, що я й сам не знаю, — промовив я, затинаючись.

— Я ні в якому разі не називала б так сторонніх. А чому вас турбують справи цієї дівчини?

— Я чув, що вона у в'язниці.

— А тепер чуєте, що вона на волі. Чого ж ви ще хочете? Їй уже не потрібен