Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
— Браття, — кричить, — рятуйте, бо вбивають!
Тут затріщав очерет зусібіч, заплескалося щось у воді, залементувало, мов на гвалт, — незчувся Михась, як набігла чортів ціла купа! І чорні як вугіль, й зелені, мов жабуриння, й рябі, мов бички-бузівки, й строкаті, мов березневі зайці, і ще якісь шолудиві, каправі да капшиві — навалилися на нього, весло видерли і руки назад скрутили. Підвівся первий чортяка, обтрусився, мов пес, що тільки бризки навкіл полетіли, та й каже:
— А се тобі, вражий козаче, за те, що веслом загилив мене!
Та й гупнув Михася під дихало. Зіпнув малий козак і повис у чортів на руках.
— Добре, хлопці…— зробивши теє діло, каже чортяка. — Ще одна душа буде нам на поживу, а батькові нашому на потіху! А то тую, що в коморі у нього висить, геть уже обчикрижили… Хочеться часом шматочок одрізати, то там і поласувати уже нема чим!
— Гарний хлопчак, угодований… — каже худий зелений чорт. — Вмієш ти на душі полювати, Юську!
А Юсько і хвоста задер, так запишався.
— А певно… я ж бо найліпший ловець за душами! Тепер, — каже, — ось що. Ти, Луцику, сідай на Яника, хлопця бери під пахву — і гаття у Великий Луг! А ми поруч будемо бігти, щоб часом бісуркані чи песиголовці здобич сюю не відняли!
— А чого се я замість коня буду! — каже басом здоровий мордатий чорт із собачим писком. — Як тільки що, то зразу Яник та Яник… Теля в бога Яник із’їв, чи що?
— Не балакай, чортів сину, — каже Юсько, — а то ще козаки налетять та здобич заберуть!
Зітхнув Яник, на чотири лапи опустився, а Луцик на шию йому сів і ноги звісив.
— О, — каже, — добрячий гамалик[38] у тебе, брате! Давайте ж мені того недолітка.
Тут Михась подих звів та як закричить:
— Ох ви ж, чортові душі! А щоб ви туди не дійшли і назад не вернулися! Щоб вам усе випадком випало, цапи ви смердючі! Щоб вас хрест святий побив! Щоб вас земля свята ковтнула! Як перехрещу зараз, то дьогтем розпливетеся всі!
Зареготалися чорти та й кажуть:
— Хрести, хрести… ми того не боїмося!
— А то чом? — здивувався Михась.
— Бо не стаємо ми Господові на заваді, та й Клятому не служимо теж!
— А кому ж ви служите, собачі душі?
— А самі собі! — кажуть чорти.
Та зареготалися, свиснули у два пальці і погнали плавнями, неначе вітер.
Далеченько відтіля був Великий Луг, та чортівня так хутко мчала, що за якусь часину вже біля річки Конки була. Стали чорти на чотири лапи, води похлебтали та й знов погнали, язики повивалювавши, наче тії пси.
— Живий той недоліток? — питає Юсько в Луцика.
— А що йому станеться! — каже Луцик. Та й дав Михасеві щигля у ніс. — Потерпи, собача кров, ще трохи лишилося… а там душу наш батько вийме з тебе і повісить на гілляці сушитися!
Хтів було Михась щось відказати йому, та змовчав — усе одно словами не поможеш. А чорти знай женуть, як на пожар. Ось уже в таку гущавину забігли, що й дороги не видно. Як перебрели ще одне мочарище, то почався на тому боці дрімучий ліс. Побралися чорти стежиною, що петляла поміж дубами, та й вибігли на галявину.
— Ось ми і вдома… — каже Луцик. Та й дав Михасеві такого копняка, що той шкереберть полетів. — Злазь, вражий сину!
Озирнувся Михась та й бачить: стоїть на галявині хатка під солом’яною стріхою, а коло неї криниця з журавлем видніє. І нічого більше нема — ні хлівця, ні комори, ні клуні.
— Тату, тату! — загримав Юсько у шибку.
— А що? — питаються у хаті.
— Іди ж бо та поглянь, якого ми хлопчину тобі привезли!
Рипнули двері, й виходить на поріг дідок — маленький, немов дитина, люлька в зубах, а борода така, що аж по землі волочиться.
— Здорові, дітки! — каже. І на Михася поглянув. — А де се ви його спірвали?
— Коло Січи, де ж іще, — каже Юсько. — Гарний, правда ж?
— Незлецький, — каже дідок. І до Михася: — Хрещений ти?
— Авжеж, — каже той.
— То добре, — каже дідок. — Хрещені душі найдужче смакують.
Тут Михась у боки взявся й питає:
— А хто ж ти такий, діду… га?
Дід люлькою пахнув та й каже:
