Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Жиділову передали з штабу, що німці ввели в дію дві 24-дюймові мортири, в яких кожен снаряд важив понад дві тонни.

Але й цього фашистам здалося замало. Після артилерійського обстрілу вони пустили ще й авіацію. Раніше ворожі літаки літали на Севастополь десятками, тепер вони сунули туди сотнями. Здавалось, що то не літаки, а чорна галич застилає небо.

Полковник Жиділов і комісар Єхлаков то вдвох, то поодинці з'являлись на всіх ділянках своєї оборони. Обох їх важко було впізнати. Схудли, почорніли. Але трималися твердо, упевнено.

Жиділов здебільшого мовчазний — більше слухає і коротко наказує. Запалі й засмаглі щоки крупного мужнього обличчя завжди ретельно поголені. Над густими вольовими бровами — глибокі зморшки, які вже ніколи не розгладяться. Рідко можна побачити усмішку на його обличчі, але коли вже усміхнеться, то це для бійців — як нагорода. Така в нього хороша усмішка з хитринкою в раптом потеплілих очах. Бувало, він підходив до землянки непомітно. Стане трохи осторонь, слухає, як співають фронтових пісень, що швидко ставали популярними та улюбленими. Послухає й піде, щоб не заважати.

Єхлаков, навпаки, завжди балакучий і навіть часом по-хлоп'ячому пустотливий. Він міг підсісти до матроського котелка з кашею і розповісти свіжий анекдот, жваво працюючи ложкою, яку завжди, ніби рядовий боєць, носив за халявою своїх рудих від пилюги, побитих чобіт. А то мимохідь запитає:

— Ну що, хлопці, весела музика?

Це він — про ворожий артилерійський обстріл.

— Нічого, ми йому теж не сумної граємо! — відповідав котрийсь із присутніх.

І тут, коли була змога, починали згадувати, як раптовим наскоком захопили ворожого кулемета, як знищили гармату, як збили ворожого літака…

Було про що розповідати. Гітлерівцям дорого коштували оті авіаційні нальоти, артилерійські обстріли та атаки!

Прийшов комісар і на ту ділянку оборони, де був Валерик.

— Ага, ти мені й потрібний, — звернувся він до хлопця роблено-суворим голосом. — Що ж це ти, брат, без мого дозволу тут газету випускаєш?

— А хіба не можна? — наївно спитав Валерик.

Єхлаков знизав плечима:

— Гм… не можна… Хто ж тобі каже, що не можна робити добре діло? Можна! А тільки — граматичні помилки не до лиця такому хлопцеві, як ти, учневі четвертого класу, та ще й поетові!..

Валерик густо почервонів, хотів щось сказати на своє виправдання, але Іліта Даурова виручила його з біди:

— Нам, Миколо Євдокимовичу, немає часу ті граматичні помилки бачити, якщо вони й трапляються… А Валерикова газета для нас — як свіжа вода з джерела.

— Які помилки, товаришу комісар? — втрутився й Ібрагім Ібрагімов. Він витяг із-за пазухи фланелевої сорочки складений учетверо аркушик чергового номера «Окопної правди», розгорнув. — Які помилки, питаю? — знову звернувся він до комісара і почав вичитувати: — «Серця севастопольців палають одним бажанням — знищити ворога! І ми не пошкодуємо сил, а якщо треба буде, то й життя!..» Правильно написано? Правильно! Ніяких помилок тут немає, товаришу комісар!..

Єхлаков усміхнувся, кивнув головою на знак згоди:

— Тут справді помилок немає. Це що, вже нова газета? Ану, дай, дай…

Він взяв до рук аркуш:

— Ого, вже п'ятий номер! Молодчина, Валерик. І знову вірші? Прочитаємо…

І голосно, для всіх присутніх, продекламував:

— Так ти ж — справжній поет! — вигукнув Єхлаков, дивлячись на хлопця якимсь нібито недовірливим, але й захопленим поглядом.

— Це не мій вірш, — пояснив Валерик, знову червоніючи і ніяково посміхаючись. — Його Діка співала по-осетинськи і мені переказала. А я тільки підправив трохи…

— Виходить, колективна творчість? Це — добре! — похвалив комісар. — Разом ворога б'єте, разом пісні та вірші складаєте — просто чудово!..

І раптом обличчя його посмутніло, і він промовив журливо та замріяно:

— Вчитись би тобі, Вовчику-поете, а не лежати в окопах під кулями та снарядами…

— А він і вчиться, — знову заступилася за Балерина Даурова. — У нього й книжки є. Про Павку Корчагіна, про Павлика Морозова і ще всякі… Він їх читає, як тихо…

— Та ну! — здивувався комісар. — Де ж ти їх узяв?

— А он в тих хатах знайшов, — Балерин кивнув головою через плече.

Всі глянули туди, куди він показав. На схилі гори до лісу тулилося кілька халуп. Всі знали, що там уже ніхто не живе, господарі, може, евакуювалися, а може, перекочували в штольні, як тут пролягла лінія оборони, але халупки стояли ніким не захоплені — ні фашистами, ні нашими, бо вони прострілювалися з усіх боків.

— Ти що ж, буваєш там?

— Буваю… Але ви, товаришу комісар, за мене не бійтесь. Я нишком, як вуж, в будь-яку щілину пролізу.

— Дивись мені, вуж, — попередив Єхлаков. — Накриють тебе там німці, не подивляться, що малий.

— Так то ж, як накриють! — блиснув зубами Балерик. — Я…