Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Чому?

— Щоби транспортувати труп на ношах, потрібні двоє коней, які їдуть поряд або ж один за одним. А в апачів є лише три, і двоє з них потрібні їм самим. А для санок досить однієї тварини.

— Правильно. Але сани залишають грубий слід, і це погано для вершника. До речі, мені здається, що апачі були тут учора ввечері. Незабаром ми дізнаємося, чи вони ночували тут, чи їхали й уночі.

— Я припускаю друге, бо в них є подвійна причина квапитися.

— Все правильно. Тож переконаймося.

Ми зійшли додолу й попростували, ведучи за собою своїх коней, по сліду. Тепер він був зовсім інакшим. Він і далі ділився на три смуги, але не такі, як раніше. Середню лінію утворювали сліди кінських копит, а по боках тягнулися широкі смуги від саней. Ці санки складалися, мабуть, із двох довгих вертикальних гілляк і численних дрібніших поперечин, до яких і було причеплене тіло.

— Отже, починаючи з цього місця, вони їхали один за одним, — припустив Сем. — І точно мали якусь причину на те, бо загалом тут достатньо простору, аби їхати поряд. Рушаймо далі!

Ми знову сіли на коней і поїхали уже клусом. Але я не переставав шукати причини, з якої апачі вирішили їхати один за одним. Я напружено думав і незабаром, здається, докопався до правди. Тому сказав товаришеві:

— Семе, подивіться уважно! Цей слід, мабуть, незабаром зміниться, але ми з вами не повинні зауважити цієї зміни.

— Що за зміна? — здивувався він.

— Вони зробили сани не лише для того, щоби полегшити собі завдання, а й для того, щоби непомітно розділитися.

— Що ви таке кажете? Розділитися? Таке їм у страшному сні не присниться! Ги-ги-ги! — засміявся він.

— Уві сні не присниться, але в реальності цілком можливо.

— Скажіть мені, як вам таке спало на думку? Мабуть, книги зовсім вас заплутали.

— У книгах такого немає, я сам додумався, хоча справді завдяки тому, що уважно читав книги і довго розмірковував про їхній зміст.

— І що?

— Досі ви були вчителем. Тож тепер я запитаю вас.

— І довідаєтеся чимало корисного. Я з нетерпінням чекаю запитань!

— Чому індіанці взагалі здебільшого їздять один за одним? Чи не задля зручності або ж приємного товариства?

— Ні, а для того, щоби той, хто побачить їхні сліди, не міг порахувати, скільки їх було.

— Ось бачите! Я думаю, що та сама причина криється й тут.

— Якби ж знаття!

— Так і є. Чому ці двоє їхали один за одним, мов гуси, хоч на дорозі було достатньо місця для обох?

— Просто так або ж, мабуть, що ймовірніше, через мертвого. Один їде спереду й вибирає дорогу. Потім їде кінь із трупом, а далі їде другий, який пильнує, аби труп не зсунувся з саней.

— Можливо. Але мені здається, що вони поспішають повернутися до нас. Супровід трупа триває занадто довго. Тож один із них, мабуть, поквапиться вперед, аби швидше повідомити решту апачів.

— Це ви собі вигадали. Кажу вам, вони ніколи не розділяться.

У мене не було підстав сперечатися з Семом. Можливо, я помилявся. І я навіть схилявся до думки, що таки помиляюся, а досвідчений провідник знає краще, ніж я, ґрінгорн. Тому промовчав, але далі уважно роздивлявся слід.

Незабаром ми доїхали до плаского, але широкого і вже геть пересохлого русла річки. Так виглядають чимало гірських потоків, у яких вода буває лише навесні, а решту часу вони стоять сухими. Піщане дно поміж обома низькими берегами було вкрите шліфованою у воді галькою. Слід вів навпростець через річку.

Поки ми повільно перебиралися на другий берег, я уважно роздивлявся каміння і пісок під ногами. Якщо моє останнє припущення було слушним, то тут було найкраще місце, на якому один із апачів відділився би від другого. Якщо йому вдалося пройти шматок шляху так, аби його кінь ступав лише на каміння, то підкови не залишили відбитків, і він зник безслідно. А якщо хтось простежуватиме слід другого вершника і саней, то й далі вважатиме, що тут проїхало троє коней.

Я їхав за Семом Гоукенсом. І ось коли я вже майже був на протилежному березі, то побачив біля одного з каменів круглу заглибину, боки якої запали. Вона була завширшки з кавове горнятко. Тоді в мене ще не було такого натренованого погляду і досвіду, як згодом, через кілька років. Але те, у чому я згодом упевнився і вдосконалився, тоді я щонайменше відчував. А саме — що це слід кінського копита, яке зіслизнуло з каменя у пісок. Коли ми перейшли на другий бік і Сем хотів було йти далі за слідом, я зупинив його:

— Ходіть-но сюди, Семе!

— Навіщо? — запитав він.

— Я хочу показати вам дещо.

— Що?

— Зараз побачите. Ходімо!