Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Закінчивши, Валерик глибоко зітхнув. Витер з лоба росинки поту і заходився переписувати вже готовий текст на новий аркуш.

Так він переписав свою «Окопну правду» кілька разів. І на кожному примірнику — п'ятикутна зірка та прапорець з серпом і молотом.

Нарешті, роботу закінчено. Аж рука заболіла. Але Валерик дуже задоволений. Потягся так, що кісточки хруснули, звівся на ноги, пішов до найближчої землянки, в якій жив лікар-узбек капітан Мамедов. Велика землянка Мамедова була не тільки житлом, а й санітарним пунктом. Тут робили перев'язки, нескладні, а часом і складні операції, звідси ж тяжкопоранених відправляли в бухту на кораблі.

В землянці, окрім Мамедова, було кілька бійців, серед них і сержант Богомолов. Одні сиділи навпочіпки, інші стояли, обіпершись плечима об стіни. Перев'язки робили дві сестри, дуже схожі одна на одну в своїх білих халатах і косинках.

Трохи ніяковіючи, Валерик поклав аркушик на стіл:

— Читайте нову газету… «Окопна правда»…

— Що за нова газета? — озвався заклопотаним голосом Мамедов, оглядаючи тим часом пораненого бійця.

— Зовсім нова… — не знав, як пояснити, Валерик.

А щоб не пояснювати, він вирішив не затримуватися в землянці, а шмигнув за двері і побіг далі розносити свою газету. Мамедов невдоволено сказав йому вслід:

— Тут ще дітей не вистачало!.. І чому його не відправили в тил?

— Такого не відправиш! — з гордістю за Валерика промовив Богомолов. — Сам комісар відводив його в школу, так повернувся. Побачили б ви його в бою, товаришу капітан, то не питали б так… Нічого не боїться!..

— Що це за «поет Вовк» у нас об'явився? — озвався один боєць, розглядаючи аркуш, залишений Валериком.

— Та це ж він і є, — посміхнувся Богомолов. — Прізвище в нього таке — Волков, звідси й Вовк… Ану, дай, що він пише в своїй «Окопній правді»?

І Богомолов почав читати вголос.

У землянці стало тихо. Мовчки пораючись біля пораненого, слухав Мамедов. Мовчки робили перев'язки сестри. Затихли й поранені — уважно слухали…

Здається ж, прості, відомі слова написав на пожмаканому папірці Валерик, а кожного тут вони схвилювали. Жвавішали, оживали очі в людей, стискувалися губи в суворому мовчанні, твердішали обличчя, наливались рішучістю і внутрішньою силою. Кожен був ніби сам з собою в ці хвилини читання, але коли погляди випадково схрещувались, то в них була німа й сувора розмова, в них був крик, що шукав собі виходу, дії…

— І оце так пише отой… хлопчик? — аж не повірив Мамедов.

— Той хлопчик уже стільки пережив за своє коротке життя, що іншому й на довгий вік вистачить, — сказав Богомолов. — Поговоріть з ним, він вам розкаже… Але не дуже й розкаже, бо мовчазний трохи… Сяде й мовчить, все щось думає… Може, й про цю газету.

— Да, такого, мабуть, справді не можна відправляти в тил… — задумливо, ніби сам до себе, промовив Мамедов.

Пісня линула з сусіднього окопу.

Народилася вона якось непомітно, ніби випрялася з променів гарячого сонця, як тонка шовкова нитка, й попливла, поснувалася над сухим степом, над кам'янистою жовтою землею, будячи сонні трави і розворушуючи людські душі.

Валерик і не втямив, коли саме впіймав ту пісню у свою свідомість, але, вже впіймавши, занімів, нагострив слух і увагу, щоб не пропустити жодної нотки.

Йому хотілося розібрати й слова, але намагання його були марні, жодного слова він не міг зрозуміти, бо Іліта Даурова співала осетинською мовою.

Він ще ніколи досі не чув, щоб вона співала. Але тепер, почувши, нітрішки не здивувався, бо коли вона навіть просто щось говорила, то й тоді голос її так і просився в пісню. Він був м'який і теплий, а вимова в неї лагідна й співуча.

Спершу Валерик сидів не рухаючись, тільки слухав. Але йому мало було самої мелодії, хотілося знати, про що ж співає Іліта Даурова, і він пішов до її окопу, наче та пісня потягла його тими невидимими, випряденими з сонячних променів нитками.

Іліта не переставала співати, коли Валерик підійшов і сів поблизу неї. Вона тільки всміхнулася йому чорними, дуже виразними очима, ніби заохотила: сиди слухай…

Валерик не відривав од неї погляду. Вираз його обличчя здивував Даурову. Їй здалося, що він розуміє зміст пісні. Вона змовкла й запитала:

— Вовчику, ти знаєш осетинську мову? Він покрутив головою:

— Ні, не знаю.

— Але мені здалось, що ти зрозумів, що я співаю. Тепер уже він кивнув головою ствердно:

— Так, зрозумів… Мені здається, що це — воєнна пісня. Перекажіть мені її по-нашому.

— Спробую…

Іліта Даурова взялась переказувати, але почувала, що в неї не вистачає російських слів, щоб точно висловити те, що співалось осетинською мовою, і пісня наче блідла, затуманювалась, ставала не такою змістовною, не такою значущою в її переказі.

Дівчина аж ніби розсердилась на саму себе, на своє безсилля і махнула рукою:

— Ат… Не те виходить… Погано виходить!..

— Зовсім не погано, а добре! — захопився Валерик. По його темно-карих очах, які раптом запалали живим полиском, було видно, що його заполонила якась нова й цікава думка.

Іліта тільки встигла переказати пісню, як фашисти знову розпочали артилерійську пальбу. Валерик заховав списаний аркуш у кишеню, побіг до свого окопу.

Цього разу гітлерівці особливо жорстоко обстрілювали одночасно і лінію оборони, і Севастополь. Вони, звісно, знали, що жителів у місті вже майже немає, але, мабуть,