Маленькі дикуни - Ернест Сетон-Томпсон

обидві заготовки докупи, Калеб вістрям ножа попроколював у них дірочки на відстані дюйма від краю і два дюйми одна від одної. Потім він розстелив один круг на землі, поставив на нього дерев’яну частину барабана, а зверху накрив її другим кругом. Обидві шкури він зашнурував довгим ременем, протягуючи його з першої дірочки вгорі в другу дірочку внизу, потім у третю вгорі, в четверту внизу і так далі аж до кінця. Після цього він повторив усе заново, тільки в зворотному порядку. Вся шнурівка перехрещувалась. Спочатку ремінь просилювався вільно, але потім Калеб стягнув його міцніше, від чого покришки напнулися і щільно облягли краї барабана. Гай одразу ж ухопив готовий інструмент.

— Шкури мої, тож і барабан мій! — заявив він.

Калеб хитро підморгнув, вистругав паличку для барабана й обмотав її на кінці клаптиком полотна:

— Дерево додається.

Гай спробував грати, але барабан йому не сподобався, бо він видавав глухий звук.

— Повісь його в затінку. Шкура має висохнути, — порадив Калеб.

Барабан собі сохнув і, мабуть, добряче натягувався, бо час від часу він тихо потріскував і якось дивно гудів. Коли ж він остаточно висох, шкура на ньому зробилась напівпрозорою, а звук тепер міг зворушити серце кожного червоношкірого.

Калеб навчив хлопців індіанської пісеньки, й вони почали танцювати під неї, а сам старий мисливець барабанив і стиха наспівував. Здавалось, що в усіх них прокидалися дикі інстинкти. Але в найбільшому збудженні був Ян. Підстрибуючи в такт, він ніби зливався душею з пісенькою індіанців. І в цю мить він з радістю віддав би всі блага білої людини тільки за те, щоб збереглося назавжди оце дивне почуття, що його викликав індіанський барабан.

IX. Кішка і скунс

Того дня Сем здійснював «напад на блідолицих» — його завданням було добути хліба. Гая вкотре вистежили, і він потрапив у полон до ворога й відбував примусову працю на городі. На бівуаку залишився тільки Ян. Він уважно оглянув усі «альбоми», але не знайшов нічого нового, проте слідів було більше. Він побачив серед них сліди маленького скунса і нориці. Біля струмка, на «нижньому альбомі», Ян знайшов новий ланцюжок слідів, які спершу його дещо спантеличили. Перемальовуючи їх, Ян раптом зрозумів, що то, мабуть сліди молодої болотяної черепахи. Він побачив також багато знайомих йому слідів і серед них сліди звичайної кішки. Ян дивувався, звідки вони сюди потрапили. Кішки — взагалі то нічні тварини, і дивно, що вони не боялись хлопців, які майже весь час блукали з луками довкола свого бівуаку.

Ян приліг на березі струмка, де в густій траві тріскотіли коники та цвіркуни. Високі трави яскріли жовтими, червоними, синіми квітами.

Ян дивився на них закоханим поглядом — тепер він знав їх назви. Лежачи на березі струмка, Ян пригадував ті дні, коли він майже нічого не знав ні про птахів, ні про квіти, коли все це було для нього чуже. Все життя в Боннертоні, до найменших його подробиць, постало зараз в уяві Яна: батько, мати, брати й шкільні товариші. Усе це здавалось дуже далеким, хоч відтоді минуло не більше двох місяців.

Думки його обірвав легенький рух біля струмка, де лежала велика повалена грозою липа. Вона являла собою майже суцільне дупло. Стовбур потопав у літніх травах, але одна гілляка відламалась і на її місці залишилась діра. І з цієї діри вистромилась голова з блискучими зеленими очима. За мить звідти вискочила сіра кішка. Вона сіла на сонечку, вмилася лапками, потяглася, потім пройшлася на край колоди й спустилася до потічка. Там вона напилася, граційно струсила з лапок краплини води і трохи пригладила шерстку. Янові стало смішно, коли кішка почала уважно вивчати сліди, як він сам вивчав їх перед цим. Звісно, вона керувалася більше нюхом, ніж зором.

Тварина пішла вздовж струмка, залишаючи на глині цікаві відбитки, які хлопець вирішив неодмінно перемалювати.

Раптом кішка зупинилась і принишкла. Очі її спалахнули зеленим вогнем. Вона легко стрибнула на трав’янистий берег і зникла.

Яна дуже зацікавила домашня кішка, котра самотою живе в лісі. Він завмер на кілька хвилин, сподіваючись, що кішка прийде знову, та раптом трохи вище по струмку він зачув шерех камінців. Ян обернувся й побачив кремезну тваринку з білими плямами й великим пухнастим хвостом. Хлопчик одразу пізнав скунса, хоч раніше живим його ніколи не бачив. Скунс повільно йшов, до чогось принюхуючись, і зупинився майже напроти Яна. За ним дріботіло троє маленьких скунсенят.

Натрапивши на свіжі сліди кішки, скунсиха так довго їх обнюхувала, що дітлахи встигли її наздогнати. Одне маля підійшло до того місця, звідки спускалася кішка. Воно повернуло свій носик по свіжому запаху. Самиця скунса підбігла до нього, схвильовано заметушилась і полізла на кручу. Дитинчата подерлися за нею, штовхаючи одне одного.

На березі скунсиха стрибнула на стовбур і пішла до отвору в дупло. Вона подивилась, понюхала і залізла всередину. Раптом зі стовбура пролунало жалібне нявчання. Скунсиха позадкувала з дупла, тягнучи в зубах маленьке сіре кошеня.

Воно голосно нявчало, відчайдушно чіпляючись пазурчиками за дупло. Але скунсиха була набагато сильнішою і витягла його. Притиснувши кошеня передніми лапками, вона міцніше вхопила його зубами за шию і понесла до берега. Кошеня запекло відбивалося і, нарешті, боляче подряпало їй око. Скунсиха послабила свою хватку, кошеня скористалося цим і здійняло несамовитий лемент. У Яна аж у серці похололо. Він уже мало не кинувся на допомогу, коли в траві майнула сіра тінь, і перед скунсихою постала кішка-мати. Очі в неї палали, шерсть здибилась, вуха були щільно притиснуті до голови. Матір-кішка дихала страшною хижою люттю. Із спритністю оленя й відвагою