Чотири танкісти і пес – 2 - Януш Пшимановський

Так, берег був далеко, але собака про це не знав, бо понад водою ще й досі снували клапті диму – вітер пригнав його з переправи. Може й краще, що не знав.

Та настала хвилина, коли м'язи перестали слухатися, зламалася воля до життя. Пес заплющив очі, випростав лапи й пішов під воду. Охопили його холод і темрява. Торкнувся носом чогось м'якого, гидкого, а поранена лапа зачепила за колючий дріт, що тягнувся за вирваною з засіки балкою.

Шарик з болю опритомнів, одбився від дна і виплив на поверхню. Хвилину безтямно перебирав лапами, кружляючи на повільній течії, а потім зрозумів, що коли дістав дна, то хоч берега не видно, мусить тут бути мілко.

Розглянувся і за кілька метрів угору по течії побачив низький маленький острівець. Високо задерши голову, поплив туди, перемагаючи смертельну втому. Діставшись острова, насилу витягнув на берег своє обважніле, мов свинець, тіло. Хотів обтруситися, але впав і знепритомнів.

На острівці заледве поміщалися два кущі верболозу й почорнілий від вологи кусень дерева, принесений весняною повіддю. Навіть птахи не мостили тут гнізд. Ріка несла мимо острова прикмети битви, що йшла вище по течії: солдатську шапку, поламане весло, розтрощений снарядами й перекинутий догори дном дерев'яний човен.

Минуло, мабуть, з півгодини. Над деревиною підвелася собача голова й знов упала. Шарик лежав боком, у калюжі, що поволі висихала, й важко дихав. Підтяг скалічену лапу і, повискуючи, почав злизувати з неї кров. Переправа вкрай виснажила його, очі самі заплющувалися,, голова тяжко опадала на пісок.

Десь недалеко гриміла битва, і ось вітер приніс виразніший відлунок бою, почулося гучне «ура-а-а». В атаку пішла піхота. Шарик підвів голову, побачив береги – далеко ворожий і близько свій.

Зібрався на силах, поповз до води. Хвилину постояв і поплив просто перед себе. Течія допомагала собаці, несла до польського берега, а під кінець виручила широка піщана мілина.

Вилізши на берег, Шарик навіть не пробував стріпнутися від води. Боявся згаяти час, як на острові; а треба ж відшукати Марусю. Залишаючи за собою мокрий слід, кульгаючи на передню лапу, помандрував од ріки до урвища й лісу.

Поволі крався кущами, припадав до землі, коли поряд проходили чужі люди, та сьогодні ніхто не звертав на собаку уваги. Тільки що за кожним разом важче було підводитися з землі, м'язи заніміли, пекла поранена лапа, а голова ставала важча й важча.

Отак, ніким не помічений, доплентався до шляху, яким ще вчора їхав із своїм хазяїном до Марусі. Оглянувшись навколо й вибравши потрібний напрямок, рушив далі. Спотикнувся об корінь, запаморочилось в голові – впав. Хотів доповзти до кущів, але світло померкло йому в очах.

…Коли прийшов до пам'яті й став розрізняти окремі предмети, побачив над собою дві невиразні людські постаті. Розмовляли про щось, один махнув рукою, а другий підняв автомата до пострілу.

Побачивши зброю, Шарик підвів голову й гаркнув. Собака пізнав сержанта з патруля, намагався помахати хвостом, але забракло сил.

– Пильнуй, щоб не втік, – наказав сержант солдатові й швидко відійшов убік.

Шарик подумав, що той, певно, пішов по воду і дасть йому напитися.

Незабаром сержант повернувся з молоденьким хорунжим.

– Це той самий. Навіть упізнав і хотів хвостом помахати.

– А хіба я не казав, що той молодик – шпигун, – зрадів хорунжий. – Послав собаку з донесенням через ріку. Тому пес такий втомлений і мокрий. Прив'яжіть і добре доглядайте, а я зателефоную до штабу.

Офіцер одійшов, а Шарик, давши зав'язати собі ремінь на шиї, лежав на стежці, відпочивав, довірливо чекаючи допомоги, і дивився на радянських піхотинців, що опіваючи йшли дорогою.

Загін пройшов, за ним з'явився наступний – і Шарик раптом підвівся на зв'язаних лапах, рвонувся вперед, затягаючи на шиї ремінь. Він побачив на чолі загону Чорноусова, а в першій шерензі дрібненьку фігурку Марусі-Вогника.

– Відставити пісню, – раптом наказав старшина, бо йому видалось, що десь гавкнув собака. Справді, зараз стало чутно поблизу жалісне скавчання.

– Чуєш? – запитав Чорноусов, звертаючись до Марусі.

– Схоже, що Шарик, товаришу старшина.

– Розвідники… стій! Вільно.

Розвідники зупинилися, а Чорноусов, тільки-но зійшов з дороги, побачив Шарика, що лежав під сосною з ременем на шиї, зі спутаними передніми й задніми лапами.

– Що за дідько! – вилаявся старшина.

Не звертаючи уваги на вартового, став навколішки, добув ножа й розрізав пута.

– Старшина! – окриком хотів стримати його хорунжий, який біг до Чорноусова. – Облиште. Це німецький собака.

– Ельзаський, не німецький.

– Німцям служить.

– Нашийника бачили? – показав Чорноусов.

– Кожен може такий зробити. То не ваше діло, облиште.

Чорноусов сховав ножа в піхви. Підвівся і уважно дивився на молодого офіцера.

– Собака не німецький, наш. Ось бачите… Шарик звівся на ноги, хитаючись, підняв морду й лизнув розвідника в руку.

– Я сказав, облиште. Патруль!

Сержант і рядовий стали біля офіцера з автоматами в руках.

– Та ви що? Лякати задумали?

Чорноусов усміхнувся і, поклавши два пальці в рот, свиснув по-розбійницьки. Вмить біля старшини виросли грізні постаті розвідників.

– Ну, що? Будете ще лякати? – запитав Чорноусов хорунжого, а потім мовив до своїх:

– Пізнаєте собаку?

– Ще б пак! Шарик! Наш Шарик!

– Беріть його на плащ-палатку. Втомився та ще її поранений.

Вогник уже перев'язала поранену лапу і поклала собаку до брезентової колиски, завішеної на двох гвинтівках, а Чорноусов, засалютувавши хорунжому, повернув на доірогу, стиха мовивши до санітарки:

– Бачила, який начальник? Молодий, а душа жандармська.

– Але чому пес тут? Що з Янеком, з хлопцями? – хвилювалася Маруся.

– Поживемо – побачимо, – відповів заклопотаний Чорноусов і, щоб розважити дівчину, додав: – Може, вони вже під Берліном.

Розвідники, не чекаючи команди, вишикувалися.

– Кроком… руш.

Рушили, карбуючи кроки, і зразу ж хтось свиснув, знову залунала пісня.

До Берліна лишалося уже небагато: від прикордонного стовпа, який на березі Одеру поставив екіпаж «Рудого», по прямій лінії до самих Бранденбурзьких воріт усього шістдесят сім кілометрів. Проте всі дороги й стежки перегороджено протитанковими ровами з бетонними надовбами і металевими їжаками, мінними полями, а в низині – затоплено водами річки.

Другий берег Одеру гітлерівці укріпили вглиб на сорок кілометрів трьома поясами фортифікаційних споруд, що складалися з десятків позицій, сотень протитанкових батарей, тисяч гармат різних калібрів, окопів, у яких причаїлися винищувачі танків. Перетворений на твердиню центр Берліна противник оточив трьома поясами оборони; кожен з них складався з кількох ліній окопів і сотень вуличних барикад.