Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

І сам не збагне до пуття Валерик, коли в нього те бажання народилося. Зринуло якось несподівано і тепер не дає спокою. І чому воно народилося? Звідки взялося?..

Та звідки ж?.. Мабуть, від комісара Єхлакова. Бо це ж він сказав, що ворога треба бити і кулею, і словом! А може, — від учителя в Чоргуні… Чи від школи, від прочитаних книжок? Важко сказати. Але Валерикові хочеться й самому щось написати…

Ні, не «щось». Він добре знає, що саме йому хочеться писати. Він напише, щоб не піддавалися ні страхові, ні смуткові, бо смуток, як і страх, паралізує людину. Він закличе своїх друзів бути до кінця стійкими, не боятися навіть смерті, якщо вона потрібна для перемоги.

А може, Єхлаков, Даурова, Журавльов та інші тільки поглузують з нього? Скажуть: «Дивись, який письменник знайшовся! Ще по-справжньому й пороху не понюхав, а вже нас учить!..»

Але ні, ось же Богомолов бач як щиро розмовляв з ним, всю душу свою розкрив. І, мабуть же, йому від цього хоч трохи легше стало. Не глузував він, а говорив, як з рівним. Інші теж не глузуватимуть…

От візьме Валерик і напише таку листівку, щоб усім на серці легше стало. І ще й вірш складе!

Вірші йому складати неважко. Вони самі так і зринають у думці. Отак приляже в хвилини затишшя між боями і думає-думає. Наче ж просто так думає, а воно віршем виходить…

А тільки як же назвати свою листівку? Це ж не просто — лист у конверті, а як газета, наче щ стіннівка, що він у школі випускав. Тільки там, у школі, її справді на стіну вивішували, а тут вона по руках ходитиме. Прочитає один і іншому передасть. Окопна газета.

То навіщо ж тут довго думати? Хай так і зветься — «Окопна газета». А ще краще — «Окопна правда».

Воно нібито трохи й не те… Уже ж в і «Правда», і «Комсомольская правда», і «Пионерская»… Ну й що ж? У тих газетах про все пишеться і про всі фронти, а він у своїй писатиме тільки про свій Севастопольський фронт, для своїх друзів, що воюють з ним разом в одних окопах!..

Валерик наддає ходи. Йому хочеться вже зараз сісти і писати, писати…

Хоч і настав нібито якийсь перепочинок, хоч і немає щоденних атак та контратак, але неспокійно живе сім'я оборонців міста.

По всій лінії фронту день і ніч чатують захисники Севастополя, вглядаються в розташування ворога, помічають кожен його рух.

Німці час від часу стріляють то з гармат, то з мінометів, а то й з автоматів строчать куди попало. В небі увесь час висять ворожі літаки. Іноді то бувають розвідники. Покрутяться, покрутяться у височині — та й зникають. Бомбардувальники здебільшого несуть свій смертоносний вантаж на Севастополь. Штурмовики зненацька нападають на наші колони, що пересуваються з місця на місце, ганяються за автомашинами і навіть за окремими бійцями, що, маскуючись зеленим гіллям, перебігають від висоти до висоти.

Але Валерик уже давно звик і до стрілянини, і до літаків. Коли від літака відривається бомба і летить на землю, виючи так, що недосвідченого аж холодом пробирає, Валерик тільки проводжає її очима: де впаде?.. І знаходить собі найбезпечніше місце.

А зараз він сидить, схилившись над аркушиком паперу, і малює прапорець з серпом та молотом навхрест. Біля прапорця п'ятикутну зірочку. А нижче виводить великими літерами:

«ОКОПНА ПРАВДА № 1»

Потім довго думає, не наважуючись написати перші слова, йому аж на місці не сидиться, аж дихання перехоплює.

Але зібрався з думками, опанував себе, і вже на папір лягає рядок за рядком:

«МАТРОСИ І СОЛДАТИ!

Наші люті вороги — фашисти дійшли майже до Севастополя. Це їм вдалося, бо в них тисячі танків, літаків і багато всякої іншої зброї.

Але ми тут стоїмо, щоб не пропустити гітлерівців у Севастополь. Нас поставили Батьківщина і Комуністична партія. У нас мало зброї. Ми відірвані від Великої землі. Але все одно переможемо ворога, бо захищаємо свою рідну землю!

Нам важко. Багато хто з нас не знає, де його рідні і чи живі вони. Але хто нас розлучив з нашими сім'ями та відірвав від наших мирних осель? Фашисти! Вони вдерлися на нашу землю і змусили нас воювати. Тому не думайте про те, що важко, а бийте ворога ще з більшою люттю та ненавистю!

То нічого, що фашисти стоять під Севастополем, що так по-звірячому бомблять місто і вбивають людей. Всіх нас не вб'ють! Наша сила невимірна! Ми піднімемось і розіб'ємо фашистську силу, хоч вона й закована в броню! У нас міцніша броня. Наша броня — це ми самі!..

Не падати духом! Забути про труднощі! Бити ворога нещадно! Не шкодувати себе заради Батьківщини! Ось що нам треба робити, щоб перемогти ворогів. А перемогти нам обов'язково треба. Цього від нас чекає наш радянський народ.

І ми переможемо!

Валерик «поет (Вовк)»