Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Вартий, звичайно, — промовив я. — Добраніч, Семе. Приємних снів!

— Ви збираєтеся спати?

— Так. Ви ж самі мені порадили.

— Це було раніше. Але зараз ми ще не закінчили розмову, сер. Я ще маю дещо вам сказати.

— Але я вже не маю що вам сказати, бо довідався все, що хотів знати.

— Хотіли знати? Що саме?

— Що я народжений, аби стати вестменом, і вже зараз даю собі раду краще за багатьох мисливців, які двадцять років живуть у савані.

Тут він знову опустив руку зі шматком м’яса, кілька разів кашлянув і вражено промовив:

— Он як! Цей хлопчина! Цей ґрінгорн! Мене… гм, гм, гм!

— Добраніч, Семе Гоукенсе. Приємних снів! — повторив я й повернувся на бік.

І тут він уже закричав на мене:

— Так, засинайте, шибенику! Усім краще, коли ви спите, ніж коли не спите. Бо поки у вас розплющені очі, жоден чесний чоловік не може мати певності, що ви не обведете його довкола пальця. Нашій дружбі кінець! Ви все зіпсували! Я розгадав ваші наміри, ви — шпигун, від якого слід триматися подалі!

Він вимовив це найсуворішим тоном, яким тільки міг. Після цих слів, та ще й сказаних так, я мав би вважати, що нашій дружбі справді кінець. Але вже через півхвилини я почув його м’який і дружній голос:

— Добраніч, сер. Спіть швидко, щоби ви були повний сил, коли я вас розбуджу!

Він усе ж таки був чудовим і вірним чоловіком, цей старий Сем Гоукенс!

Я й справді міцно заснув і прокинувся аж від того, що Сем будив мене на світанку. Паркер і Стоун також були вже на ногах. Усі інші, включно з Раттлєром, ще міцно спали. Ми з’їли по шматку м’яса, запили його водою, подбали про наших тварин і поїхали геть після того, як Сем залишив обом своїм товаришам вказівки, як діяти в таборі, поки його не буде. Ми вирушили у цю трохи небезпечну подорож ще до сходу сонця. Моя перша розвідка! Мені було цікаво, чим усе закінчиться. Скільки схожих поїздок буде в мене ще попереду!

Насамперед ми рушили у напрямку, у якому від’їхали обидва апачі: донизу в долину і далі, вздовж лісу. Сліди ще можна було побачити у траві. Навіть я, ґрінгорн, помітив їх. Сліди вели на північ, тоді як ми мали б шукати апачів на півдні. Коли ми повернули за вигин річки, стало видно, що в одному місці, на підвищенні, ліс не такий густий — мабуть, унаслідок комашиного шкідництва. Саме туди вели сліди. Ми проїхали далі цим поріділим лісом і потрапили до прерії, яка рівномірно, ніби дах будинку, підіймалася на південь. Тут сліди теж нескладно було знайти. Ми зауважили, що апачі повели нас колом. Опинившись на верхівці цього «даху», ми побачили перед собою широку рівнину, порослу травою, яка вела на південь і здавалася нескінченною. Хоча від моменту, коли тут мали б проїхати апачі, минула вже майже доба, слід був прямим і чітким — ніби проведена через рівнину лінія. Сем, який досі не вимовив жодного слова, похитав головою і пробурмотів:

— Дуже не подобається мені цей слід!

— А мені, навпаки, дуже подобається!

— Бо ви — ґрінгорн, хоча вчора ввечері ви й намагалися це заперечувати, сер. Кожен юнак хотів би, щоб я його похвалив і порівняв зі справжнім мисливцем із прерії! Таке неможливо! Достатньо почути те, що ви сказали зараз, аби збагнути, хто ви насправді. Вам подобається цей слід? Я вірю. Бо він настільки чіткий, що й сліпий його зауважить. Але мені, досвідченому мисливцеві савани, це здається підозрілим.

— Мені ж ні.

— Замовкніть, будь ласка, шановний! Я не для того взяв вас зі собою, щоб ви повчали мене зі своєю юнацькою зарозумілістю. Якщо двоє індіанців залишають свій слід настільки на видноті, то це завжди підозріло, а особливо за таких обставин — коли вони поїхали від нас ворогами. Дуже ймовірно, що вони хочуть затягнути нас у пастку, бо ж добре знають, що поїдемо услід за ними.

— І що це може бути за пастка?

— Цього я ще не знаю.

— А де вона мала би бути розташована?

— Там, на півдні, адже вони полегшили нам шлях туди. Якби в них не було на це особливої причини, вони доклали б зусиль, аби заплутати сліди.

— Гм! — пробурмотів я.

— Що? — запитав Сем.

— Нічого.

— Дивно! А прозвучало так, ніби ви збиралися щось сказати.

— Я краще стримаюся.

— Чому?

— У мене є всі причини замовкнути, бо ви знову скажете, що хочу повчати