Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— І не балакай… разів з п’ять києм треба вгатити, щоб киші полізли! Ставлю золотого, що за раз не втнеш! — каже другий козак.

— А я ставлю два! — каже третій.

— А я п’ять ставлю! — каже четвертий.

Тут сягнув характерник за пояс і дістав капшука з грішми.

— Охолонь, — каже, — батьку!

— А що?

— А те, що заплачу я за сього молодця борг його.

Запорожець і очі вирячив.

— Ти?..

— А хто ж іще!

— А тобі що до нього! — загомоніли козаки.

— Диви, лізе не в своє діло!

— Багатій тут знайшовся!

— Нам потішитися хочеться з козаком, а воно лізе!

— Не будете ви тішитися сьогодні, панове молодці,— каже Обух. І до козака: — Кому винен?

Той і показав на рудого запорожця із сережкою у вусі.

— Он тому, — каже.

Одлічив характерник двадцять золотих.

— Тримай, — каже рудому. — Поквиталися?

— Угу, — каже той.

Плюнув старий запорожець і києм жбурнув об землю.

— Щоб тобі,— каже, — добра не було, характернику! Таку забаву втеряли.

— Щоб ти сказився! — каже другий.

— Щоб тебе чорти взяли та в пекло потягнули! — каже третій.

Коли ж і осавул іде від канцелярії.

— Одв’яжи молодця, — каже йому характерник.

— А що?

— Заплачено за нього.

Поплював осавул на долоні та й каже:

— А звичай запорозький знаєш? І заплатив, а наостанку хоч раз по ребрах та треба врепіжити!

Та взяв гарного кия, замахнувся і як потягне бідолаху по спині — аж кавкнуло щось усередині! Дивиться Михась, а в того шкура на хребті репнула й кров цебенить.

— Ну, — питає осавул, — як тобі, песький сину?

Той і сплюнув кривлею.

— Так гарно, — каже, — наче кварту горілки одним духом висмалив!

— Ото шануйся, — каже йому характерник. — А двадцять золотих щоб до Миколая оддав! Ось козаки свідками будуть.

І до Михася:

— Ходімо до стайні, а то й не рано вже!

Як уже повечеряли вони вдома і повкладалися спати — Михась на печі, а Обух на лежанці,— малий козак і каже:

— От скажи, батьку, а Господь всемогутній чи ні?

Характерник і очі витріщив.

— А що се тобі в голову стрілило? — питає.

Михась зітхнув.

— Як він всемогутній, то чого ж допустив, що зло панує на світі?

— А що?

— А понищив би його, то запанував би на землі лад та спокій!

Зареготався тоді Обух.

— А нащо, — каже, — той лад та спокій? Довго ти вижив би в такому світі?

— Ну, — каже Михась, — не знаю…

— От бач! А як по правді, сину, то людина сама мусить порядкувати на сій землі. Створив він її за образом своїм і подобою, то й дав спромогу їй обирати — чи добро коїти, чи зло…

— А як він її створив?

Вмостився характерник зручніше на лежанці й почав:

— Було се за сивої давнини, як світ ще був молодий… Жив ото Чорнобіг на тих горах, що сам і створив, та й зробилося йому нудно самому. Прийшов він до Господа та й просить: «Дай, Боже, мені побратима, щоб не поневірявсь я, нещасний, сам по білому світові»! Господь і змилувався над ним. «Вмочи, — каже, — руку у воду та бризни перед собою — тут тобі й буде те, що ти хочеш»! Вмочив Нечистий руку та як бризне — з тої краплі й утворився чорт. Зрадів Чорнобог, що таку силу дав йому Троян, та й почав бризкати на всі боки. Постала з тих крапель сила-силенна чортів та бісів — і малих, і великих, і водяних, і лісових, і хатніх, і комірних, і стайняних… Почали вони й у небі літати, й під водою плавати. Бачить Дажбог, що біда зовсім, та й вирішив створити людину, щоб білий світ звеселити хоч трохи. Взяв глини, замісив її та й виліпив чоловіка.