Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
«Батько Троян і Матер Божа, Пречиста Лада, бережуть мене од напасти», — каже Михась.
Засміявся чоловік.
«Значить, не все іще пропало! А я гадав, що вже край нашому ділу. Іди на болотяне городище».
«А там що»? — питає Михась.
«А там первий…»
Михась кинувся зі сну. Серце гамселило, мов навіжене, у вухах іще вчувалося тоскне вороняче каркання.
— Господе, Твоя воля, — каже малий козак, — ото насниться так насниться! А цур йому!
— Що, — каже од печі характерник, — знову якась мара приверзлася?
Зліз Михась додолу і став посеред хати, продираючи очі.
— Гірше… мерці привиділися!
— Ну ж бо розкажи, — звелів характерник, дістаючи рогачем горщика з печі.
То Михась і оповів, що то йому наснилося: і про бойовисько, й про чоловіка, і про теє, що той чоловік йому сказав.
— Дива ж твої, Господе! — каже характерник. — Про те городище тільки я і знаю… Недобре се місце, ліпше туди й не ходити!
А де воно?
— У Дикому Полі за третім роздолом… як узяти о ліву руч од могили! Багно там таке, що не одного козака проковтнуло…
— А звідки ж там городище взялося?
— Господь його святий знає! Бував я там раз чи два, то видно, що насипане воно людьми. Кругом болото, що не пройти, а посеред нього пагорб низький та плисковатий… Видно на ньому якісь ями, що запливли землею, та три вали доокруж… геть уже порозмивало їх дощами!
— А чого ж то місце недобре?
Дістав Обух із печі горщика з кашею і поставив його на столі.
— Бо довго там бути не можна… Та й чудне воно якесь: провадить туди тільки одна стежина, ступиш крок убік — і пропадеш у багні, а хтось же наносив землі та насипав його!
Замислився Михась.
— Се ж стільки люду треба, щоб ото носив тую землю! — каже нарешті.— Раніше стільки й душ не було!
— Та жило тут народу… — каже характерник. — Се нас тут мало, а до нас у цьому полі й села стояли, і кріпості, й городища!
От сіли вони снідати. Їсть Михась, а думки його далеко десь витають.
— Їхати треба, — каже урешті, поклавши ложку.
— Куди?
— На те городище. Хоч і непевне воно, та недарма той лицар на нього мені вказав…
— Що ж, — каже Обух, — як треба, то треба… Сідлай коней!
Вибралися вони опівдні. Як поминули річечку, що поросла шелюгами, почали траплятися купини та дрібні озера. Зиркнув Михась на небо, коли ж його затягло тяжкими грозовими хмарами. Не встигли вони й до болота доїхати, як гримнуло за обрієм і такий вітрюган дмухнув, що й очерети полягали.
— Наче буря зривається, — каже Михась.
— Біда, та й годі! — каже характерник. — Невчасно ми виїхали…
От злізли вони із коней. Виламав Обух у вербах дві здорові тички та й дає одну Михасеві.
— А се нащо? — питає малий козак.
— Там суцільна драговина… не туди ступнув — і провалишся! Будеш іти за мною і мацати дно цією ломакою.
Тут знову гримнуло в небі, й вітер застугонів у плавнях.
— Ну, з Богом! — каже характерник.
Та й пішов над мочарищем, аж відшукав обвуглений вербовий пень. Заходить у воду та й давай пробувати дно.
— Се вона… — каже. Й до Михася: — Рушай за мною, та помалу!
Кругом уже й геть темно зробилося. Забрів Михась у воду, а вона холодна й густа, мов кисіль.
— Далеко туди? — питає в характерника.
— Звідціля й не видно, — каже той. — Пильнуй же!
Вода вже Михасеві попід пахви сягала. Мацає він дно ломакою й насилу знаходить куди ступнути. Кругом купини якісь, плеса, тільки десь-не-десь татар-зілля росте
