"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник

— Швидше, хлопці! — кричали вони. — Пояси попідтягуйте, щоб заправочка була!

— Ви знаєте що? Ви як увійдете, то руку до головного убору, станьте в положення «струнко» і скажіть: «Товаришу лейтенанте, за вашим наказом боєць отакий і отакий прибув». Зрозуміли? Лейтенант дисципліну любить.

Хлоп'ята вийшли за двері.

— Гей! Гей! А кепки позабували! До простоволосої голови руку не прикладають!

Хлоп'ята повернулися, схопили кепку й шапку. Ідучи темним ходом за старшиною, Мишко схвильовано прошепотів:

— Славо! Знаєш що? Давай станемо на те саме місце, де вчора винахідник стояв. Гаразд?

— Гаразд!

Вони ввійшли до землянки. Там, окрім лейтенанта, був ще один військовий. Мишко скосив оком і став на те місце, де вчора стояв сержант Смирнов.

— Товаришу… товаришу лейтенанте… за вашим наказом боєць Розанов з'явився, — тремтячим голоском вимовив Слава.

— Боєць Снєгирьов з'явився, — промимрив за ним Мишко.

Лейтенант, який сидів за столом, усміхнувся і перезирнувся з товаришем.

— Виряджаєш? — неголосно спитав той.

— Виряджаю.

— Здорово перепало?

— Вистачить. — Лейтенант подивився в якийсь папірець. — Так от, друзі. Ми навели довідки: ваші батьки зійшли на станції Гремихіно й розшукують вас. Сьогодні туди йде наша машина. Одягніться, складіть речі. Шофер зайде по вас.

Приятелі остовпіли.

— Товаришу… командире… ми… ми хочемо в армії служити, — насилу вимовив Слава.

— Ми на фронт… — почав був Мишко.

Лейтенант раптом підвівся.

— Ви бажаєте в армії служити? — сказав він голосно.

— Так. Ми хочемо, щоб…

— Ви мене називаєте командиром. Так?

— Так. Ми…

— А знайома вам військова дисципліна?

— Ми… Нам знайома.

— А вам відомо, що наказ командира — в армії закон?

— Відомо, — ледь чутно вимовив Слава.

— У такому разі — струнко!

Лейтенант виструнчився. Хлоп'ята здригнулись і завмерли, витягнувши руки по швах. Лейтенант заговорив повільно і чітко:

— Наказую вам скласти речі до двадцять третьої години нуль-нуль і їхати до мам. Повторіть наказ!

— Скласти речі і їхати до мам, — тихо сказав Слава.

— Речі… І — до мам, — майже прошепотів Мишко.

— Кру-гом!

Секунд зо три приятелі стояли нерухомо на тому самому місці, де стояв учора сержант Смирнов. Потім вони зітхнули, подивились один на одного, повернулися кругом і обидва мовчки попрямували до дверей.

Ми з Вітею Гребньовим і ще п'ятнадцятеро хлопців із шкільного туристичного гуртка збирались у великий похід човнами по річці Синій. Ми мали піднятися вгору за течією на сімдесят кілометрів, а потім спуститися назад.

Веслувати проти течії — справа нелегка, надто без тренування. Але тут нам з Вітею пощастило. За два тижні до початку походу чоловік моєї сестри купив двовеслового човна. Він дозволив нам кататися на ньому, поки у нього не почалася відпустка. І от ми з Вітею вже кілька днів тренувались у веслуванні.

Щоправда, тренувався здебільшого я сам. Вітя — хлопчина вгодований, гладкий і не те щоб ледачий, а якийсь флегматичний. Йому більше подобалося бути стерновим. У самих трусах, у величезному солом'яному брилі, привезеному його мамою з Криму, він сидів на кормі, стернував і командував:

— Вдих, видих! Вдих, видих!

Я розмірено веслував, намагаючись правильно дихати і не загрібати весла у воду.

Гарно було того дня на річці! Ліворуч повільно сунувся назад високий, стрімкий берег, на якому серед зелені біліли будиночки міської околиці. Праворуч берег був низький, заболочений. Там при самій воді, ніби тисячі зелених багнетів, стирчало листя осоки; за осокою тяглася лука, а за лукою виднілися житні поля.

Іноді до нас на борт сідала відпочити бабка або метелик, іноді з води виплигувала риба, наче для того, щоб глянути, хто це пливе на човні.

Ми пропливли під невеликим пішохідним містком. Тут місто закінчувалося. Далі на лівому березі зеленіли городи, а внизу, дід урвищем, простягався вузький пляж з чистим піском. У вихідні дні на цьому пляжі збиралося багато купальників, але в цей мент тут було тільки двоє: Сергійко Ольховников та Женько Груздьов.

Ми пристали недалеко від них, витягли човна носом на берег і сіли на пісок, та ні Сергійко, ні Женько нас не помітили. Вони стояли метрів за три від берега. Довготелесому Сергійкові вода була по груди, а куценькому Женькові — по горло. Обидва вони відпльовувалися, важко дихали, й обличчя у них були геть змучені.

— Ти… ти, головне, спокійніше! — говорила кругла Женькова голова, що стирчала з води. — Ти не молоти по воді, а під себе підгрібай, під себе підгрібай!

Сергій нічого не відповідав. Він дивився на Женька злим лівим оком. Праве око його було затулене довгим мокрим чубом, який прилип до лиця.

— Ну! — сказала Женькова голова. — Ще разочок! Головне, спокійно!

Сергій ліг на воду і з такою силою замолотив по ній довгими руками й ногами, що бризки полетіли на всі боки метрів на п'ять, а Женькова голова зовсім зникла в білій піні. Але він викрикував далі:

— Спокійно!.. Підгрібай! Не квапся, під себе підгрібай!

Сергій швидко пішов на дно. Женько хотів його підтримати, але помилково схопив не за руку, а за ногу.

Нарешті хлопці повилазили на берег. В обох шкіра була синя і вкрилася пухирцями. Вони тепер помітили нас, але навіть не привіталися. Сергій сів на пісок поруч з Вітею, охопивши ноги руками і поклавши підборіддя на коліна. Женько зостався на ногах. Обидва вони цокотіли зубами.

— Не занеп-па-па-падай духом! — сказав Женько. — Посту-по-по-пово навчишся.